Артура вдома не було, очевидно, він у Славка. Я знову помчав вулицею, і цього разу до мене прийшли інші думки. А що, коли Лариса заплуталася. її втягли в це брудне діло, але вона швидко розкаялася. Адже в допитах не випливало нічого такого, що знала Лариса і що б прямо вказувало на неї. Так, вона не могла запросити на цей день народження ні Славка, ні Артура, бо вони дікенсівського типа не знали. Не запросила свого партнера по танцях, бо він тут заважав би, Ляля мала тут цілковиту рацію. Запросила мене і конечно для того, щоб остерегти нас. Щоб ми зрозуміли, звідкіля чигає на нас небезпека й були обережні. Але чи не ліпше було все чистосердечно нам розказати? "Лариса останнім часом стала така потайна!" — сказала про неї найближча її подруга. Отже, може, вона хотіла нам добра, ця Лариса? Я цього ребусу сам розгадати не міг — конче треба було порадитися з хлопцями. А що, коли і в Славка встановлено підслуховувальну апаратуру?
Я зупинився на вступі до Славкового двору: в хаті горіло світло. Холодний вогкий вітер обвіяв мені обличчя, і я вирішив передихнути, щоб не вриватися до Славка таким запамороченим і переляканим. Шумко вдихав повітря, і в мене притьма бігали по спині мурашки. І раптом зрадлива думка підкралася до мене: а коли хлопцям поки що нічого не казати? А що, коли спершу зустрітися з Ларисою і про все відверто переговорити? А може, я справді чогось у цьому всьому не зрозумів? Може, я, як завжди, ускладнюю?
У грудях у мене колотилася бридка мішанка, їжа й випивка збилися у шлункові у камінь, і той чавив. Я закурив і пройшовся порожньою вулицею.
"Заспокойся, заспокойся! — казав сам собі.— Заспокойся, не дурій і не чини дурниць!"
І я почав заспокоюватися. Зирнув на місяця, той сміявся з мене. Ні, що б там не було, а до хлопців я зайду. Маю обов'язково все їм розказати, але для цього викличу їх надвір.
І ось ми сидимо серед ночі за Славковим садовим столиком, і я, похлинаючись словами, розповідаю. Місяць освітлює зосереджені й напружені лиця моїх побратимів, вони стривожені і засмучені, бо те, що я розповідаю, не може їх не хвилювати.
— Усе може бути,— сказав Артур.— Одне ясно: треба закликати її до себе й оголосити: братство перестає існувати.
— Чи ж треба її кликати?
— А що, коли вона й справді у такий спосіб нас попередила? — мовив Артур.— Так чи інакше, вона повинна знати, що братства уже нема. Взагалі, я й на початку казав: з бабами діла ліпше не мати. Ото вони і є: ягідки із квіточок.
— Чи в допитах випливала інформація, яку знала тільки вона? — спитав Славко.
— Вони могли ту інформацію навмисне не виявляти,— сказав я.
— Навіщо ж це самовикриття? — спитав Славко.— По-моєму, це говорить у її користь.
— Не знаю,— сказав Артур.— Поки що не знаю.
— Можлива й така версія. Спершу її потішила сцена зустрічі з її батечком у бібліотеці його,— Славко показав на мене.— Після допитів вона зрозуміла, що її батечко — інформатор, а до цього й не знала. Це її жахнуло. Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.
— Це і моя думка,— сказав я.
— Може й так,— мовив Артур.— Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як поприходимо додому.
На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством; там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка дікенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки — це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, засікла,— стояла на кухні обличчям до мене, отже знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, тож і вона буде рішуче проти мене — обоє робитимуть все, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: "Двох кавалерів не запрошують!" — і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися — все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в багні — було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило мене, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.
Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду і змокрілої, застеленої яскравожовтим кленовим та каштановим листом лавки, і дім із мандсардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися — я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м'ячиком. Вийшла сестра вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите — вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.