— Вийди, Ларисо,— прошепотів я,— сьогодні я потребую твоєї втіхи.
Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки ж що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли — саме тоді ми й біжимо із розпаленим щоками, щоб затракатися: "Тра-та-та, за себе!" — "Тра-та-та, за Ларису!" Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече, чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається — ми раптом стаємо старі, і раптом розуміємо, що життя — це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаттю страху на лиці, яка з'явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає. А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці, повільно йде до того, кого шукав, бо в них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття. І вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він ї ї таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ — не гра; бо на них рушив сліпий і немилосердний МОЛОХ, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а криця ні рукавиці із тисячею голок, як у їжака, і той мол ох шукає їх у темені, щоб схопити руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного — той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, адже вони такі немічні в цьому світі.
Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрашнього світанку і дня.
21
Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала — запросила до себе додому на день народження.
— І там буде твоя компашка?
— Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.
— Через те мене й запрошуєш?
— Ну да. Ти ж також нудик.
— І Славка з Артуром запрошуєш?
— Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.
— По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.
— Ревнуєш? — розцвіла Лариса.— Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.
— А той, з яким танцювала?
— Яз ним і зараз танцюю,— сказала вона.— Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.
— А вона є, твоя компашка?
— Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?
— А чому б мав не прийти?
— Щоб не розчаруватися,— багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.
Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...
І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів, і з маленьким пакуночком — купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла.
Відчинилися двері і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте й кругле і в такому брудному халаті, що я отетерів.
— Лариса тут живе? — спитав я.
— Нє,— сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.— Це навпроти,— вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перстнями, які навіки пов'їдалися в її товщ.
— Вибачте,— сказав я зніяковіло,— це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима — цікаво за мною стежило.
Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена і від неї аж пашіло парфумами.
— А, це ти? — зацвіла вона.— А я думала, не прийдеш.
— Вітаю! — сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.
Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.
Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене — я відразу ж пізнав Лари-сину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, і тільки та огрядніша і старіша.
І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці дікенсівського героя чи типа з обласної бібліотеки — він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п'явочку усмішки.
— О, ми вже зустрічалися,— сказав він єхидно, тиснучи мені руку.— Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.
— Добчинський,— поправив я, принаймні, ця помилка свідчила, що дікенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.
Лариса тим часом розв'язала пакунка й витягла заводного зайця.
— Ах, який милий! — сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий — якесь кострубате' чудовисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілоками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко — це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із дікенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,— ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв стіл, повний страв, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні, ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.