Цього разу мені здалося, що я ігумен Мот-ронинського монастиря Мельхиседек Знач-ко-Яворський. Мене схопила польська хоругва, коли я їхав з монастиря в оборудках, здерли рясу й залишили в самій білизні, немало з мене поглузувавши і кілька разів оперіщивши нагаями. І ось із скрученими поворозом руками й забитими у пута ногами мене кинуто на драбинчастого воза, на якому не було жодної підстілки, і той віз, гримлячи колесами, покотив дорогою, немилосердно мене кидаючи. І я, Мельхиседек, тоскно думав, що це прийшла моя остання година, бо мені сказано, ніби це я винуватець Коліївщини, заколоту козаків і хамів, як вони сказали.
— Помиляєтеся, панове, я лише смиренний слуга Божий.
— Не Божий, а дияволовий,— заволав рейментар хоругви.— Заколотники й ребеліянти не можуть бути слугами Божими!
"Зрештою,— подумав я,— він має рацію, бо заколотників я благословив".
Отож тепер їхав, зв'язаний, як метелик коконцем, і обтовкував собі боки, а побіч воза скакало двоє драгунів і скалили зуби — чогось було їм тоді весело. І мене, Мельхиседека Значко-Яворського, привезли до хурдиги, схопили за руки і за ноги і жбурнули в сутерен, в який я покотився, ще більше оббиваючи собі тіло. Чув тупіт за вікном, голоси, зрештою, все затихло. Тоді прийшов до мене звір, що його називають Жах,— слизька почвара з величезною головою-тілом на довгих зламаних ногах — ніби велетенський павук. Почвара обвила мене мацаками-ногами, і притислась до мене холодним, слизьким і бридашним тілом — я закричав. Кричав у глибину темряви, у нутро сутерену, але мені ніхто не відповів, хіба що луна, що подвоїла мої крики. І я, Мальхиседек, упокорився.
А коли упокорився, то почвара з мене сповзла, покинула поранене плече, до якого була присмокталася, щоб випити кров, засичала, мов гадюка, і спинилася біля голови моєї, бо хотіла прочитати думки мої: чи не стану я знову боятися, адже тоді вона знову матиме право залізти на мене й смоктати кров. Але я став упокорений і ясний духом, та й почав молитву. І молився я не прописаними словами, а власними. Сказав я своєму Верховному Доглядачеві:
— Це, що вчинено зі мною, потрібно тобі і волі твоїй, щоб спитувати мене, щоб доглянути дух мій: кволий він чи сильний? Сильні ж духом — не гнівні і не перестрашені, а тільки упокорені. Тож я згоджуюся витримати те, що мені призначено.
У той момент я почув, що вгорі прочинилися двері, побачив ясний квадрат прочілу, осяяний сонцем, і кострубату постать дворового козака, як пізніше я взнав, на прізвище Лещенко. Спускався до мене по сходах, і кроки його дудніли, ніби хтось у тимпана бив.
Козак Лещенко став мені в узголів'ї і спитав м'яко:
— Чого ви кричали, отче?
— Розв'яжи мені хоч руки,— попросив я,— щоб сісти.
— Це не вільно, але зроблю, як кажете,— мовив Лещенко.
Розв'язав мені руки, і я сів. Тіло боліло, руки позаклякали, і я почав двигати ними, щоб розім'ятися.
— Дякую тобі, козаче,— сказав.— Бог відплатить за твою доброту.
— Може, води вам принести? — спитався він, і я кивнув, бо нутро мені таки пекло.
Він потупав угору, завищали двері, загримотів засув, і я знову опинився в цілковитій пітьмі. Знову помолився Богові, подякувавши за пільгу, яку дістав. За якийсь час козак приніс мені їжі та глека води, я поїв і напився.
— Як же тебе звати, щоб помолитися за тебе? — спитав я.
— Лещенко,— мовив він.— Служу в панів дворовим козаком. Чому вони закинули вас сюди, отче?
— Хочуть, аби нас не було,— мовив я,— а щоб були тільки перевертні та відступники. Хочуть, щоб ми забули ім'я своє, а служили їм вірою й правдою.
Козак понурився, адже і він був із тих, котрі служили їм вірою та правдою.
— Мені це теж болить, отче,— сказав він,— але я поклявся їм на вірність. Богом поклявся!
— То не була клятва на вірність,— сказав я,— а на рабство. Й не Богом ти клявся, Бог таких клятв не приймає, а дияволом, бо тільки дияволові догідні такі клятви.
— Але в мене діти і жінка,— сказав козак,— і не за себе я боюся, а за них.
— Про них Бог подбає, а я помолюся,— мовив йому.
— Гаразд, отче,— сказав він.— Подумаю про те, що сказали.
— Подумай,— мовив я.— Не той правий, хто має силу, але той, хто і в гноїщі сидить, але з правдою в серці.
Він пішов, похнюпившись. Я знав, що серце в нього не порожнє, і що вже до мене він думав про такі речі. А ті, що думають,— не порожні у них серця. І я терпляче чекав у темряві, той самий Мельхиседек Значко-Яворський, який благословив гайдамаків і посвятив їм ножі. Не для миру їх посвятив, а для крові. Не був до кінця переконаний, що боговгодне діло вчинив, адже не на покору благословив, а на бунт. Але чи добра покора, коли на плечах у тебе сидить хам, хоч він і шляхетним паном називається, котрий знущається з імені твого, мови й народу. Чи не за те, думав я, Бог покарав обрів, що жінками4 й мужами землю собі орали і впрягали їх у вози свої. Бо той, хто упосліджує ближнього свого, понижує його і знущається,— не Божий син, а дияволовий. Ось чому я посвятив ножі і благословив гайдамаків. А цей Іван з непорожнім серцем нехай подумає. Хай візьметься за голову і хай або стане ворогом мені, або приятелем.
І я, мотронинський ігумен Мельхиседек Значко-Яворський, помолився за нього, за пробудження його і за непорожнє серце його:
— Пречиста мати українського краю,— сказав голосно я,— покрий благістю своєю людей своїх, котрі хоч і нагрішили немало, але не стратили доброї душі й моляться тобі!
За якийсь час знову розчинилися двері, і я побачив у сонячному прочілі кострубату постать козака.
— Отче,— сказав він, зійшовши до мене.— Звільнити вас не можу, бо вони по-мстяться на жінці й дітях моїх. Але допомогти хочу.
— Чи зміг би ти відіслати, куди треба, листа?
— Я маю скоро поїхати до Києва на зміну,— сказав козак.— Але де взяти паперу й чорнила?