— Хохмиш?
— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?
— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!
— Не варт,— сказав я.— Ліпше я при своїй простоті залишуся в цій ямі.
— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон,— він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога,— голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.
Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу дікенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки передовсім під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.
Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила; очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають задубілі.
15
Перше, що я вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень не було, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, Артур напружив пам'ять і згадав, що говорив він те у школі; здається, задавав подібне запитання учителеві історії.
— Отже в нас гуманітарні вчителі — сек-соти,— виснував він.
— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.
— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.
— А мені як себе вести? — спитала Лариса.
— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.
Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.
— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?
— О, це вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.
Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!
— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.
— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.
— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.
— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпроментувати.
— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!
Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.
— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— він показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.
На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.
— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!
— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кагебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!
— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.
— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?
— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.
— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...
Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею; здається, інакшою вона бути не могла. Мені, принаймні, це не неподобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей мент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!