— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає й не може відійти.
— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.
— Наркіс — це що? — спитала Лариса.
— Грецький юнак, закоханий сам у себе.
— Ну да, Наркіс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріз, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам'ятати. Накріс! Накріс! Класно!
— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.
— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?
— Не знаю,— сказав я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?
— Ще чого? — сказала Лариса.— З ду-баками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.
— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.
— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.
— Шукай собі і не розумних, і не дурних.
— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Доб-чинський! ч
Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство? Цього збагнути не міг.
13
Наступного дня я прокинувся пізно. Тіло було ніби побите, ніби я вчора чи перепив чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати — оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати — борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвач а в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п'єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев'яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медв'яний дух густо заповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа одягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візія я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений вранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, .бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити — він у революцію емігрував, а дочка його (та й мати моя) залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч "пан-ськість" у неї залишилася, принаймні, одягала вона мене з братом, як пестунчиків і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьками й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього з мальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні, вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левиць-кий, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: "Під тихими вербами" і "Серед темної ночі", були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразно українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури, хоч брата обійшло, він подавсь у військове училище...
Але та візія дому зі старими соснами та увитою диким виноградом верандою, з дерев'яними рипливими сходами, часом бувала аж занадто нав'язлива, ніби я сам колись жив у тому невідомому домові. Зрештою, в мене трапляються й інші візії, зв'язані із життям у минулому, але ця найнав'язливі-ша, тож я навіть тугу за тим домом відчував. Згодом, коли я вперше приїхав до Києва, побачив подібні будинки із старими соснами у Святошині, якраз при в'їзді від Житомирського шосе, і це мене так схвилювало, що я приліпився обличчям до шибки й дивився на ті будинки — надивитися не міг. Пізніше я розпитував матір, чи не жили її предки у Святошині, але вона того не знала.
Сніданком я наситився, а музикою ні. Це зрозумів, як вийшов до річки. Дрімали круті береги, дрімали хати, втоплені в барвисті розливи листя, сама річка біля берегів була кривава, а посередині нерушно-чорна. На мості стояв із хваткою рибалка, витягав сітку, і риба, звисаючи з лунок, срібно блищала. Дурна лискуча риба, з якої той рибалка зварить собі юшку.
Я стояв на березі, повний дзвінких фортепіанних перехлипів і передзвонів, і думав про Ларису. Чи любив я її і чи любить вона мене? А може, коли б ми зламали між собою якісь голубі перегородки, могла б у нас вийти непогана любов, відтак знайшли б одне в одному своє щастя. Але навіть тоді я вже тямив: світ — це не отакий простий і знайомий пейзаж; де легко знаходять щастя, його нема, а коли воно є, то через озвичайнення легко перестає бути щастям. "Щастя,— думав я,— це щось таке, чого годі досягти. Це загадка, яка доти загадка, поки її не розгадано, адже розгадана загадка не є загадкою".