На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтарями вулиці, котилися іграшкові авта — одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холош-ви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи — ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства — невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для цього не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт, і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них — ніч, справжній день для них — тьма, в ній менше небезпеки.
Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов я дном відгалуження яру, було протоптано туди вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.
— Отже, нас, як завжди, троє,— сказав Артур, дивлячись на годинника — було за п'ять дванадцята.— Твоя дама прийде?
— Це важко вгадати,— сказав я.— Як циган ворожив...
— Такий у ній невпевнений?
— У жінці не можна бути впевненим,— сказав я.— До речі, навіщо було втягувати у братство і її?
— Але ж вона твоя дівчина,— мовив здивовано Артур.— Чи, може, ні?
— Вона моя дівчина,— відповів я сердито,— але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.
Славко розреготався.
— Вони, мабуть, уже погризлися,— сказав.— А по-моєму, він має рацію.
У цей час ми почули над головою тріск гіллячки і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.
— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.
— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.
— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?
— Нє, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.
Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидали ногами — Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!
— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п'ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.
— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно,— надто я супроти неї кипів.
— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.
— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі і, хоч я здригнувся на це й жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню; до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.
— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?
— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.
Артур вийняв листка паперу.
— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.
— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.
— Казав— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.
— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.
— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.
Я покосував у Ларисин бік; вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.
— Твоя думка,— подивився на мене Артур..
— Без останнього речення,— сказав я.
— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?
— Приймаємо,— сказали ми.
І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи.
— Як будемо розходитися? — спитав я.
— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.
Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.
Лариса стала й поправила спідничку, яка була завузька.
— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.