— Давайте запишу ваше прізвище, ім'я та по-батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.
Я насторожився. Щось тут було не так. Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.
— Прізвище!
— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.
— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.
— Мене так назвали в честь батька,— сказав я.— До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.
— Аз вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.
— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.
— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.
— У сто тридцять першій,— сказав я.
— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.
— Ні, це школа у Львові,— сказав я.
— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.
— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.
— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.
— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер.,.
Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.
— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.
— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.
— Де працюєте?
— На електровимірнику.
— А у вас паспорт з собою є?
— Не захопив.
Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь покрився потом.
— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?
— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.
— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!
— Хочу написати роботу про транспіраційні функції людської думки.
— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?
— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?
— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи, те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов'язково з паспортом.
Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, прийняв мене за божевільного.
— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.
— "Транспіраційні функції людської думки".
Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.
— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.
— Отже, через місяць?
— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.
Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб, принаймні, не усміхнутися. Мені здавалося, що цей чоловічок увіч зійшов із сторінок одного із дікенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.
Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.
— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.
— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.
— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.
— Це робить вам честь, мадмуазель.
* Транспірація — потіння, випоти.
— Хохмиш? —
— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні, підручники дочитуєш?
— То ж задають,— сказала Лариса.
Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка коїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.
— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.
— Сумний хохмач.
— Що ж тут сумного!
— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.
— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.
— Тому не читаєш книжок?
— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?
— Отже ти коник-стрибунець?
— Ну да! — вона зірвалася з лавки.— В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?
Ми "пострибали" в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.
— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.
— А батькам сусіди нічого не розказали?
— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.
— Як це налякала?
— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.
— І могла б піти з дому?
— Ще й як. Мене нудить од того, які вони старі й нудні.
— Куди б ти пішла?
— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.
— А скільком ти подружка?
— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.
Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.
— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип'ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.
— А предки?
— Предки на роботі.
— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.
Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.
— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим.