Юнак без шапки в короткому пальті стояв у розчинених дверях, а за спиною в нього світився сніг, юнак схопився за ручку з паса й похитувався, широко всміхаючись, а скраю на сидінні виструнчилося двоє юних, аж зелених: дівчина з бантиком і хлопець, у якого тільки-тільки почала засіватися парость на підвуссі. Дівчина дивиться на юнака в короткому пальті, в очах її тріпотять сльози, а трамвай пливе і поторохкує, хитається й коливається.
— От я тебе й прихопив,— задоволено каже юнак.— Тепер розкажу батькові й матері. Баришня!
— Ну, й розказуй, подумаєш! — сказала невпевнено дівчина.
— Ха-ха! — засміявся юнак, коротке пальто його було розсібнуте й метелялося полами, так само метелялися кінці червоного кашне.
— Любов! — сказав, усміхаючись, хлопець на костурах. Він не сідає, а сперся на задню стінку, напівзвісившись на костурах.
— По-моєму, ти сьогодні й уроків не вчила,— сказав юнак, і поли його пальта мотнулися.
— А тобі яке діло! — огризнулася дівчинка.
— Дивись, вона каже: яке мені діло? — зчудовано повернувся до хлопця на костурах юнак.— Чув таке: яке мені діло? Мені?
— Да,— сказав хлопець на костурах.— Як кажуть прості люди, любов — не картош-ка, ха-ха!
Біля дівчини сидить у кепці, насунутій до очей, молоденький, аж зелений хлопець, в якого над губою висіялася перша поросль, сидить серйозно, ніби не він оце їде з дівчиною і ніби не про нього оце мова.
— Прихопив тебе, прихопив! — задоволено каже юнак у розстебнутому пальті.— Розкажу тепер батькові й матері, ото буде концерт!
В юнака насмішливо розтягнуті губи. Голос украдливий, насмішкуватий. У дівчинки на здоровенних очах сльози. З-за хустини витинаються банти. Щоки вкриті рум'янцем — палають.
— А ти... ти підлий!..
"Підлий" юнак дивиться на товариша з костурами. Той сміється, струшуючись усім тілом. Обличчя похитується, пальці, що тримають костура, здригаються.
— Чув? Вона ще й обзивається,— каже здивовано юнак.— Ні, ти послухай!
— Афектація,— каже поважно хлопець із костурами.— Афектація з аберацією...
— Що ти сказав? — обурено перепитує дівчинка.
Але хлопець із костурами не пояснює, що таке афектація з аберацією, він сміється.
І все воно раптом застигає в моєму теперішньому визорі: насмішливо розтягнені губи Артура, того, який стане згодом моїм приятелем, маленька дівчина з бантиками, яку я тоді покохав так, що вона мені снилася щоночі, і яка зараз, певне, цілком так само, як моя жінка, несвідомо присутня біля якогось такого ж ординарного, тлустого, старого й лисого, як я, чоловіка, і ніколи ні їй, ні мені вже не повернутись у той трамвай, бо той трамвай — тільки сон далекої юності, такої далекої, що здається, ніби її й не було зовсім — до речі, мої стосунки з тією дівчиною згодом ускладнилися і стали ледве не ворожі. Але тепер я, як дурний, дивлюся на неї й дивлюся і відвестися не можу: банти витинаються з-під хустини, широкі оченята, а в них — сльози, а поруч сидить страшенно юний хлопець у кепці, насунутій до очей, серйозний і мовчазний, і ніби його тут нема — не можу його побачити виразніше з цілком зрозумілої причини, бо це і є я. Хлопця із костурами звали Славком, він теж пізніше стане моїм приятелем, а зараз сміється безгучно, його тіло струшується, очі звелись у щілинку — такий дивний у нього був сміх, на нього так само вражено і уражено дивляться очі дівчини, а звали її Аллочкою, та й не очі в неї були, а прозорі кришталики, в яких срібно ламається світло. В хлопця з костурами довгий ніс і невеличкі очі. "Ха-ха-ха!" — сміється він, трясуться плечі, а між них голова.— Ха-ха-ха!" — пальці на ручках костурів трясуться, танцюють, тонкі й довгі пальці, ті пальці ловко й натхненно вміли перебирати ґудзиками баяна, на якому Славко вмів грати, і хоч я терпіти не міг баянової музики, грав він по-особливому — в його музиці завжди відчувався відчай і смуток, а може, й біль — неприкаяна скарга на своє каліцтво.
Аллочка була вся червона. Неспокійно ' крутилася на сидінні. На цю групу ліниво дивилися пасажири: ліниві посмішки й байдужі очі.
Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай — там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів — білий пахучий сніг. На підлозі трамваю мокро: сніг, що розстав із взуття. А навдокіл — вечір, духм'яний, свіжий із тим незрівняним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні ввечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут удіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї — бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:
— О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?
Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, що й тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.
— По-моєму, тату,— сказала дружина,— ти теж колись був молодийі
Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою і пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановчі промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі й тому подібне.
— Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! — тихо проспівав хлопець на костурах.
— Сходимо! — наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.— Ану їх!