Юнаки з вогненної печі

Сторінка 106 з 107

Шевчук Валерій

— Чому не зважуєшся?

— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?

— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.

— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов'ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

— Прощай, Славику, прощай, розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до найколишніх шерехів. Ридали солов'ї.

— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужі-шати. Але ми поки що не хотіли байдужі-шати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.

— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..

Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як із відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...

Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв'язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв'язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько,."на дно" і закопався там у намулі. Будень помаленечку з'їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.

Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студентському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розлучилася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею — хоче зі мною про дещо порадитися. "Я вважала вас усіх пудиками,— писала вона,— але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких".

Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді • наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.

Більше з Ларисою не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.

Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята відповідають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається "Зрубати троє дерев":

Було їх троє.

(Прийшов день, приніс сокири). Потім двоє.

(Волочаться срібні крила). Далі одно. Нема і того. (Вода оголіла).

Мене вражає отой останній рядок: "Вода оголіла". Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: "вода оголіла". З систем отаких пустельок, зрештою решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик. Оці мої записки — крик. Крик волаючого й пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Від автора

Я зустрів героя цих записок В-на Н. (не називаю його прізвища, бо він сам того не бажає), свого земляка й давнього знайомого, під час студентської голодівки в жовтні 1990 року біля наметового містечка. Він з якоюсь особливою, я б сказав, голодною цікавістю приглядався до того, що діється, і, розмовляючи зі мною, весь час поглядав у бік містечка. Було то удень, коли засідала Верховна Рада, що мала сказати своє слово щодо студентських вимог. Ми рушили до Верховної Ради разом і потрапили туди саме в той момент, коли пішла сюди колона робітників Арсеналу. Небо було ясне, ми помітили, що люди зупиняються і задирають голови — чомусь дивилися вгору. На балконах будинків також було багато людей, і всі дивились у небо. Ми теж стали цікавими Варварами, і зупинилися й собі. І побачили серед ясної блакиті ясну зірку — зірка ця рухалася з боку Арсеналу в бік Хрещатика, світячись. Кілька разів зірка ніби роздвоювалася, а потім зливалася в один вогник. Люди обговорювали це видовище: одні казали, що це супутник, а інші — НЛО. Не знаю, що то було, але було, як описую. Потім зірка розчинилась у синяві, тобто з поля зору спливла.