— Ти тут?
— Тут, — сказав він.
— Не спиш?
— Думаю про тебе.
— Про мене?
— Думав про тебе всі ці роки…
— І я ж думала… Ти тоді як пішов, так і не…
— Я поїхав на фронт…
Вона не слухала. Кожен з них говорив про своє.
— Не прийшов, а я ждала… Хотіла ще подивитися на тебе, а воно ж було темно… Той каганець…
Каганець був і в Ташкенті… Старовинний світильник з темної бронзи. Розкошланий гнотик, баранячий лій, чад і задуха, мов од овечої отари…
— Так, каганець, — сказав він, — і ти теж… ти була там…
— А тебе як не стало, так вже й не було…
— Я знав, що повернуся, бо немає на світі двох однакових жінок, а ти і така, як вона, бо ти це і є вона, а мене дуриш, і ти не Олька, а Юлька… Чуєш мене? Чуєш?
Він знов обережно ввійшов у неї — і все зникло для них, нічого не чую, нічого не бачу, нічого не мовлю, він занурювався в неї несамовито і мовби відчаєно, вона жадібно поглинала його; та була в її обіймах і притаєних стогонах печаль, бо знала, що він з нею, але й не з нею, з тією, що була десь і колись, бо хоч і глиняні стіни, і каганець, і остання ніч перед фронтом, і все однакове, і вони однакові, та все ж то була не вона, а інша, і шукав він не її, а ту, а тепер знайшов, щоб завтра вже й загубити, і це ж таке горе, таке нещастя…
— Що з тобою? — стурбувався Шульга, відчувши переміну в ній.
— Нічого.
— А я чую.
— Кажу ж, нічого.
— Тобі гарно зі мною?
— Ох, мені… Аби ж і тобі так.
— Чому ти думаєш, що мені не так?
— Бо знаю.
— Що ти знаєш?
— Про неї. Вона ж завжди з тобою.
— Ти це вона і є. Хіба я не казав тобі?
— Казав. А воно ж не віриться.
— Я біля тебе, з тобою, в тобі — ось і вся віра!
— Ти зо мною, поки ти біля мене, а виходиш з мене — і вже тебе нема.
— Я ж хочу бути біля тебе весь час, завжди, вічно!
— Не можна. При живому чоловікові гріх.
— В тебе не було ніякого чоловіка. Я твій чоловік.
— Не було? А діти?
— І діти від мене. І ти від мене. А я від тебе!..
Він блукав по її смаглявому тілі, ніжно пестив груди, солодкі, мов виногрона, бринькав пальцями по тугих сосках, не втомлюючись, ішов, скакав через гори, сади й квітники, зложи мене печаттю на серце своє, надінь, як перстень, на руку собі… Голі коліна, голі груди, нага плоть, верх і низ, все перевернулося й перемішалося, лиця, коліна, просторість і тіснява, у жінки завжди тільки одна голова, а в чоловіка ніби дві: одна для суворої радості, друга для солодкої радості, для блиску, для геройства в пахучих вертоградах, серед пречистих лілей і безстидних у первісному бруді мавпячих стін…
Той святий день для них не кінчався ніколи, вони жили в ньому голодні й спраглі одне одного, знов і знов обережно розсував чоловік жіночі коліна, знов розчинялися перед ним райські брами, і в торжествуючій радості зблискувала його друга голова, і притишений скрик назустріч, і стогін, і благання:
— Не муч, мене! Ой, не муч мене!..
— А я буду мучити! Замучу! Домучу! Перемучу!
— Ой, Боже ж мій! Який стид і яке ж… Ой, що ж це таке? Що зі мною? Де я?.. Хто се і чого?.. Ой, муч мене! Муч мене більше! Муч іще! Муч, му, м–м–м…
Вони розговілися тільки надвечір. Дніпрогес уже відбудували, "лампочка Ілліча" горіла навіть у цій убогій, невзаконеній хатці, хоч для Шульги приємнішим був би звичайний каганчик. Не треба занадто світла, щоб побачити найдорожче…
Стіл у них був мов у президентів, диктаторів, генеральних секретарів і якої там ще бенері: ритуальні крашанки й паска, м’ясні й кров’яні ковбаси, смажене порося, знаменитий український кендюх, пиріжки з потрібкою, квашена капуста з яблуками, солоні огірочки й помідори, солені кавуни, які пролежали цілу зиму в піску на дні дерев’яної діжки, а тепер розверзалися своїм соковитим червоним нутром, ніби всемогутня в своєму вічному повабі жінка, повелителька цієї всеплодющої землі…
Шульга розгубився від несподівано щедрого, як на ці убогі часи, столу і навіть забув про чоловічий обов’язок наповнювати чарки. Оля, лукаво усміхаючись, сама налила самогону: Шульзі повну склянку, собі зелененьку гранчасту чарочку.
— Ти думаєш, я оце зможу випити? — злякався Шульга.
— А чого б же ти не зміг? Ти ж сам казав, що офіцери й студенти п’ють бочками.
— Я казав? Коли я тобі таке міг казати?
— Казав не казав, а був п’яний як чіп. Я тебе іншим і не бачила…
— То від горя. А сьогодні не можу пити, бо вже п’яний від тебе…
— Таке ото й скажеш!..
— Люди п’ють здебільшого від горя. У мене був друг Андруша… Ногу йому на фронті… і все в ньому боліло, ніщо не рятувало… Одне спасіння — горіляка! Ми з ним зрання замість чаю по отакому стаканярі, а тоді на лекції!..
— Кажеш, був. А де ж він?
— Вмер. Коли його ховали, я й побачив тебе, як ти їхала з міліціонерами… Стояв на кладовищі, а ти на "доджі"… Як подумати, то всі мої друзі мертві. Або вбиті одразу, або вмерли від ран. Може, і я вже давно вмер, а оце воскрес біля тебе…
— Таке ото й скажеш! Ну, давай хоч по крапельці… Задурити голову… А то мені й досі стидно…
— Знаєш що, — сказав їй Шульга, коли вони випили трішки, а тоді трохи більше і ще більше. — Ми сьогодні повинні з тобою сфотографуватися!
— Сфото?.. Ось не сміши мене! Таке й придумаєш!
— Ні, ні, не заперечуй. Це вже вирішено.
— Та в мене й зодягнути нема чого, щоб ото на карточку…
— Зодягнешся так, як ішла святити крашанки.
— Вся в чорнім, як монашка?
— Ти себе не бачила, яка ти гарна, як світилося в тебе лице! Ти знаєш, яке в тебе лице? Біля тебе і я… Знаєш: я вже був у тій фотографії… На проспекті Карла Маркса… Там такий кумедний старий єврей… Здєлайте вид, що ви розговарюєте… Січас будет сьомка… Я вже сидів перед апаратом, а тоді здалося, що за вікном майнув отой чорний прокурор і побрався вгору проспектом, мабуть, щоб знов на тебе… Я все кинув і побіг тебе рятувати… Пам’ятаєш, прибіг тоді і… А в ательє покинув двох жінок, які привели мене туди, щоб сфотографуватися, і вони тепер і досі мене там ждуть…
— Аж дві жінки? — В ній уже народжувалися такі природні для кожної жінки ревнощі. — Красиві?
— Дуже.
— І молоді?
— Вдови. У одної чоловіка розстріляли, як ворога народу, у другої чоловік ніби і є, аж цілий полковник, а насправді вона теж ніби вдова…