Навколо мене кружляють танцюристки,, вони посміхаються мені, ми розуміємо одне: одного. Мої рухи досконалі, ритм вимальовує арабески за допомогою моїх рук, які пронизує голографічний тривимірний лазер.. Я знаю, що перебуваю під "кайфом", але це [39] не заважає мені ніжити щічки, шийки, губки, сповнені порозуміння.
Коли я подивився на годинник, то виявив для себе, що дві з половиною години пролетіли наче п'ять хвилин. Ось тут і почалися неприємності. Я відчув нестерпну спрагу. Горлянка пересохла. Хтось із друзів приносить мені чотири величезні склянки води, котрі я миттю видув. Мої зуби починають скреготіти, долоні пітніють, у вухах — дзвін. Підходить одна з дівчат, якій я півгодини тому освідчився в коханні, і притискається до мене. Я почуваюся розчавленим: слід негайно вирватися з цього задушливого місця. Яким чином я протримався там стільки часу без повітря? Я вибігаю. Свіже повітря на вулиці трохи заспокоює мене, але тут я починаю ДУМАТИ. Від цього часу все насправді починає псуватися. Усі проблеми, [40] які зникли впродовж трьох останніх годин, починають щосили крутитися в моїй голові: брак грошей, безліч інтриг, сімейний безлад, неможливість кохання, неминучість смерті. Моє життя — суцільне лайно, і страхітливий спазм займається в моєму шлунку. Я повертаюсь до себе з надією заснути, але зась: спати я не можу. Єдине раціональне рішення — швидке самогубство через падіння з вікна. Мені тільки й залишається чекати на ранок, скреготіти зубами та клясти цей бісовий оманний наркотик. До того ж, у цей час і по ящику немає нічого путнього: я спостерігаю за тим, як мисливці відстрілюють звіряток. Єдина моя розвага — повторювати тисячі разів "бомбардир бомбардував Бранденбург/ бомбардир бомбардував Бранденбург/ бомбардир бомбардував Бранденбург". Стеля дивиться на мене зневажливо. На що [41]тільки не підеш, аби потрапити до "Лагар та Мішар". Увесь вечір я убив на те, що виливав душу незнайомцям та освідчувався в коханні якимось камбалам.
Екстезі дорого бере за кілька хвилин хімічної радості. Відкриває шлях до кращого світу, до суспільства, де всі тримають одне одного за руки, де ти ніколи не залишишся на самоті. Змушує мріяти про нову еру, вільну від аристотелівської логіки, евклідової геометрії, картезіанських методів та фрідма-нівської економіки. Воно прочиняє вам двері до всього цього, а потім — бац! — і двері без жодного попередження різко зачиняються поперед вашим носом.
Рукопис, знайдений у Сен-Жермен-де-Пре
Я сиджу на другому поверсі Cafe du Flore в останній раз. Востаннє насолоджуюся смаком Coca-Cola Heavy. Незабаром усе скінчиться. Вони наближаються. З іншого кінця бульвару Сен-Жермен уже чутно їхні крики, заклики до насилля, оглушливий ґвалт кустарних вибухівок, якими підривають модні бутіки, магазин John Lobb, відділення Credit Lyonnais на вулиці Бак... Вони вже зовсім близько.
Я похапцем пишу ці рядки. Це не заповіт, бо мені нема чого залишати. Все, що я знав, скоро зникне. Наш кінець нікого не здивує. Майбутні покоління у своїх книжках будуть перераховувати причини того, що трапилося: [43] розчарування в політиці Міттерана, потім Ширака, "розшарування суспільства", як вони кажуть... Але веселить те, що доводиться помирати десятого травня. Кумедна дата. Сподіваюсь, що вони не будуть жорстокими і все відбудеться швидко. Тобто вони миттю позбудуться мене.
Слід визнати, що ми на це дійсно заслуговуємо. Усе почалося тоді, коли в мерії Шостого округу вирішили вигнати жебраків з вулиці Драгон. Передусім, що за дебільна була ідея дозволити їм облаштуватися там — це наче хробака у яблуко запустити. Протягом наступних років вони могли споглядати за тією розкішшю, в якій ми живемо: за нашими дорогущими магазинами із люксовим шматтям, вишуканими ресторанами, елітними клубами, нашими недбало припаркованими чортопхайками, недотраханими манекенницями, [44] — на все це гнилля, яке ми безсоромно випинали просто перед будинком ПНЖ (Право на житло). Як ми могли сумніватися, що цей будинок і був їхнім Троянським конем?
Перемога Жака Ширака на виборах у 1995 році сталася внаслідок дивного непорозуміння... Я посміхаюся, коли пишу цей евфемізм, бо з вулиці лунає вронькання останнього гелікоптера нашого приватного військового загону. Добре, що він ще є. Якби ми розраховували не тільки на захист нашої поліції...
Можливо, мені дадуть невеличку відстрочку, щоб закінчити цей текст. Даруйте, якщо виклад буде дещо безладний. Не думаю, що встигну все вичитати.
Вигнання з вулиці Драгон, вочевидь, ледь просувалося. Військам республіканських загонів [45] безпеки довелося насправді битися за кожен метр нашого простору. Кількість загиблих не рахували в обох таборах. Війну транслювали в прямому ефірі на каналі TF+: повернення до класової боротьби, багаті проти бідних (найкращий глядацький рейтинг року).
Після цього уряд Мадлена доручив нам виплутуватися самотужки. Ось тоді і виникла ідея побудувати Мур Сен-Жермен-де-Пре. На початку року ми розпочали будівництво паркану три метри заввишки навколо всього кварталу. Мур огороджував вулиці Жакоб (де знаходиться резиденція колишнього прем'єр-міністра), Сен-Пер, Фур та Сен, оберігаючи наші поселення від потенційних агресорів. Казкове архітектурне втілення за проектом Філіппа Старка із надчутливими камерами та лазерними системами спостереження. [46] Будівництво фінансувалося із добровільних внесків, так само як і купівля радіокерованих гвинтокрилів для поліції Сен-Жермен-де-Пре.
То були райські часи. Ми знову могли прогулюватися по нашому кварталу в повній безпеці. Мешканці Сен-Жермен-де-Пре знов почали посміхатися. Усюди влаштовувалися свята, двері не зачинялися ані вдень, ані вночі. Можна було, нічого не побоюючись, залишати ключі в наших Ferrari. І лише вночі прожектори гелікоптерів пронизували темряву над нашим клубом Lipp.
У цей час уся країна, поза межами нашого кварталу, тонула у вогні та крові.
Галас наближається. Моя рука тремтить від остраху, бо я легкодухий слабак. Під три чорти, я не хочу вмирати! Я знаю, що буду повзати перед ними на колінах, наче остання [47] потолоч. Я хотів зберегти своє бабло, і проблеми інших мене не обходили. Чорт, я був як і всі інші, я не думав, що ситуація погіршиться так швидко!