Ти також депресуєш в аеропортах? Ти не знаходиш, що в цих місцях є своя поезія? Меланхолія від'їздів? Лірика зустрічей? Щільність повітря, зарядженого відфільтрованими емоціями? Скільки часу триває посадка? Чи виживе наше кохання без хімічних канікул? Коли вже ми нарешті припинимо фати в мовчанку, споглядаючи, як за вікнами цього порожнього кафетерію займається день? Чому всі кіоски "Преса" зачинені, а [12] автомати відеоігор — вимкнені? Ти заздриш тим середньостатистичним службовцям, що розвалились на помаранчевих диванах і, попиваючи розчинну каву, чекають на свій рейс у цих укритих лінолеумом залах очікування? Що можна думати про цього митника з жахливим запахом із рота, або про цього прибиральника, який волочить за собою смітник на коліщатах, або про цих жебраків, які хропуть на пластикових бузкових лавах? Що вони хочуть нам сказати? Що втеча неможлива? Що неможливо втекти від самого себе? Що подорожі нікуди не ведуть? Що канікули мають тривати все життя, інакше вони взагалі не потрібні? Чи не могла б ти відпустити мою руку, прошу? Ти не відчуваєш моєї потреби залишитись на самоті серед цього покинутого багажу? Чи можливе розставання без нудних страждань, навіть біля реклами "Envy" Гучі? [13]
І поки ми крізь сльози спостерігали, як відлітали Боїнги-747, мені не давало спокою останнє запитання: чому ми лишилися за бортом?
Немодний текст
Нью-Йорк, at last.(1) Настав час покинути легку неквапливість європейських ночей, їхню наївну розкіш. Діяти не розмірковуючи, зробити цілком безкорисливий вчинок, навмисне безумство, виправдане своєю безцільністю. Чорт, яке це задоволення — імпровізувати! Вечірка, як і життя, пройде невдало, якщо погано розпочнеться.
(1) Нарешті (англ.).
Поїхати — ось слово, яке рідко втілюється в життя. Годі мріяти про слова, їх слід проживати. Бриян спостерігає за істеричними будівлями світової столиці крізь заяложене вікно таксі. Думка залишити Париж сяйнула у нього, коли він неуважно розмовляв із [15] Мартою — маленькою, щокатою, але заможною американкою. Це вона зачепила його над прірвою, на терасі апартаментів із чудовим краєвидом, аби примусити слухати нескінченний монолог про своє застигле життя. Замість того, аби знепритомніти від нудьги, Бриян вирішив утекти, кинути місто посеред надто затяжного речення і надертися в літаку.
Ця історія починається о п'ятій тридцять ранку, але її герой у цей час був неспроможний розрізняти години. Бриян пишається своїм жалюгідним становищем, тож насилу приймає вертикальне положення. У тьмяній каламуті підозрілого бару на авеню "В" він, без сумніву, єдиний тип у смокінгу — надворі середина серпня. У порівнянні з цим дещо менше контрастує з оточенням його шарф, зім'ятий, як і сам Діамант, після безсонної [16] ночі. Він із задоволенням усвідомлює, що вдягнений у ту саму одежу, що й вісім годин тому, коли ще був по той бік Атлантики.
Повний місяць улаштувався на стрижні сяючої світлом будівлі Крайслера. Бриян, у якого скінчився цигарковий папір, приречений тепер задумливо перебирати більше ні на що не придатну травку. Сміття з переповнених баків вивалюється просто на вулицю, і чорний, який закуняв босоніж на теплих штахетах метро, практикує політику простягнутої руки. Цього ранку Бриян не блюватиме. Він залишиться при пам'яті, просто не слід змішувати алкоголь. Зрештою, проти дійсності можна боротися різними засобами, а не тільки набиратися щовечора до відключки. Інші засоби більш небезпечні, це зрозуміло. Але жадане забуття завжди залишається незмінним: час зупиняється, прийдешнє поступається місцем [17] одвічному теперішньому. І плювати він хотів на поняття місця, часу — чи настав уже день? Хто ці люди? Де джин? Навіщо цей диск? Усе розпливається, і лишається тільки з помутнілим поглядом сновигати поміж натовпу, вештатися по темних завулках, поміж жебраків та бараків, і засинати, посміхаючись: чи то головою у канаві, чи лежачи на голій бабі, якій навіть не зміг вставити.
Як би там не було, елегантність кінця віку для Брияна не є чимось прорахованим. Його дендизм, як і гроші чи вади, є вродженими — другою шкірою. Сьогодні він вигадливий артист, або кіберпанк, поведений на сучасних технологіях. Але завтра... Чи стане він знову розбещеним мазунчиком, як на те вказує його потяг до капелюхів, сережок та марксистських революцій?
Між тим, не завадило б поспати. Але Бриян ковтнув пігулку, яка розвіяла сон. Він вийшов [18] з бару, навіть не чмокнувши симпотну офіціанточку. Мокрий тротуар під ним виблискує, наче безодня, з якої бризкають міріади падаючих зірок Він навіть завагався, чи не кинутися під величезну жовту вантажівку? Але не зробив цього, виключно через те, що віддає перевагу чавлінню зсередини. Дощить сріблястими струнами (крізь непевне та розпливчасте світло китайських ресторанів усотується біла пара, що виригає з вікон пралень). Бриян хоче трохи прогулятися, але марно зачісувати волосся назад — смалка злива усе владнає. Навіть добре, якщо макіяж потече, бо ж просто блідого обличчя вже не досить, аби бути справжньою примарою.
Єдина річ займає Брияна, поки день сунеться по заіржавілих сходах — не спускатися до сніданку. Його життя завжди було лише низкою коливань. І знов цього вечора примушувати себе сміятися, уявляти, що в ресторані [19] "Бальтазар" панує інтернаціональний світський дух; віддаватися небезпечній розпусті у садо-мазо-клубі "Hellfire"(1); затягуватись у клозеті "Spy"(2), або дрючити в зад псевдогерцогиню на задньому сидінні її Silver Shadow (3), ризикуючи щось собі зламати? Брияном керує виключно пристрасть до пригод, яка щосили змагається із надмірним раціоналізмом епохи. Чи можна мислити, як Бодлер, користуючись при цьому словами Буковськи? Сидячи навколішки на металевій підлозі майстерні в East Village, він роздивляється борозенки старої екзотичної платівки, бурмочучи при цьому якусь непристойність із "сидюка".
(1) "Пекельне полумя" (англ.).
(2) "Шпигун" (англ).
(3) "Срібна тінь", модель "Роллс-Ройсу" (англ.).
Уже була ніч, коли він прокинувся. Рішення прийняте: він піде хильнути чарку в [20] "Хаос", аби показати всім, що він ще живий. Не дочекаються! Як слід казати: "ти маєш рацію" чи "у тебе є рація", коли йдеться про засіб зв'язку? Бриян нічого не бачить крізь свої окуляри від сонця без сонця. Ну і нехай — головне, щоб тебе бачили інші.