Досить було найменшого й цілком випадкового натяку на щось плотське, як Лейн забував про свою професійну гідність і вдавався до безлічі перекручень та замовчувань. Іншої провини на ньому немає. Коли Лейн не піддається цій спокусі, він перекладає з дивовижною точністю. Він не ставить перед собою якоїсь попередньої мети, і в цьому, безперечно, його перевага. Він не намагається підсилити варварський колорит "Ночей", як це робить капітан Бертон, ні усунути його або пом'якшити, як Ґаллан, котрий намагався приручити своїх арабів, щоб вони не лякали Париж своїм невиправним дисонансом; Лейн цього не боявся. Ґаллан нехтував буквальну точність; Лейн пояснює своє витлумачення кожного сумнівного слова. Ґаллан посилався на якийсь примарний рукопис і на небіжчика мароніта; Лейн указує на видання й сторінку. Ґаллан не подбав про те, щоб зробити якісь примітки; Лейн перевантажує свій текст безліччю пояснень, які, будучи впорядкованими, складають додатковий окремий том. Відрізняти – такого правила дотримується його попередник; Лейн погоджується, але вважає, що для цього досить буде не відступати від оригіналу.
Цікава дискусія між Ньюменом і Арнольдом, яка відбулася в 1861–1862 роках і запам'яталася більше, аніж її учасники, підсумувала ці два загальні принципи перекладу. Ньюмен захищав буквальний підхід, відтворення всіх лексичних особливостей; Арнольд наполягав на неодмінному усуненні всіх деталей, які відвертають увагу від головної думки. Перший принцип дає змогу домогтись однорідності та позірної адекватності; другий дозволяє постійно робити якісь нові відкриття. Обидва мають менше значення, ніж сам перекладач та його літературні здібності. Перекласти якийсь твір згідно з духом оригіналу – це таке грандіозне й таке фантастично складне завдання, що може так і залишитися лише в намірах. Перекласти твір буквально вимагає досягнення такої екстравагантної точності, що навряд чи за це хтось візьметься. Набагато серйознішим завданням, аніж ці недосяжні цілі, є збереження або відмова від збереження певних подробиць; набагато важливішим, аніж ці віддання переваги та пропуски, є синтаксична будова речень. У Лейна вона дуже приваблива, як і годиться для читання в пристойному товаристві. Для його словника характерним є надуживання латинських слів, що не можуть бути виправдані прагненням до максимальної лаконічності. Він нерідко виявляє неуважність: уже на першій сторінці свого перекладу застосовує слово "романтичний", який для бородатого мусульманина з дванадцятого сторіччя був би очевидним футуризмом. Іноді брак чуттєвості буває йому на користь, бо дозволяє вставляти в патетичні контексти прості слова з непередбачено успішним результатом. Либонь, найяскравішим прикладом взаємодії різнорідних слів буде той, який я наведу нижче: "And in this palace is the last information respecting lords collected in the dust"[101]. Ще одним – ось така формула: "В ім'я Вічно Живого, який не помер і не помре, в ім'я Того, Кому належать слава і життя вічне". Якби це був переклад Бертона – випадкового попередника завжди легендарного Мардрюса, – я не здивувався б, побачивши в ньому формули, що так добре відповідають стандартам східного мислення; у Лейна ж вони зустрічаються так рідко, що я змушений визнати їх неумисними, а отже, й справжніми.
Стало традицією висміювати скандальну добропристойність перекладів Ґаллана і Лейна. Я сам віддав належне цій традиції. Добре відомо, що вони не змогли адекватно перекласти ані історію про нещасливця, який побачив Ніч Влади, ані прокляття сміттяра тринадцятого сторіччя, якого обманув дервіш і який був схильний до содомії. Добре відомо, що ці двоє дезінфікували "Ночі".
Огудники аргументують свою критику тим, що в процесі такого перекладу зникає або погіршується простодушна наївність оригіналу. Але вони помиляються: у казках "Тисячі й однієї ночі" немає нічого наївного (з погляду моралі); це переказ стародавніх оповідок у формі, доступній для плебейського або ницого смаку середніх класів Каїра. Крім зразкових казок про Сіндбада{177}, безсоромні історії "Тисячі й однієї ночі" не мають нічого спільного з наївним уявленням про райську свободу. Вони віддзеркалюють думки того чоловіка, який вирішив зібрати їх і видати. Його мета – висміювання, а його персонажі ніколи не виходять за межі кола носіїв, жебраків або євнухів. Стародавні любовні оповідки з цього збірника, де розповідається про життя в пустелі або в містах Аравії, не є безсоромними, як і всі інші твори доісламської літератури. Вони палкі й печальні, й один із їхніх найулюбленіших мотивів – це смерть від кохання, та сама смерть, яку улеми{178} проголосили не менш священною, аніж смерть святого мученика за віру… Якщо ми приймемо цей аргумент, то сором'язливі виправлення Ґаллана та Лейна здадуться нам спробою повернутися до первісної редакції.
Я можу навести ще одне, переконливіше виправдання. Обминати еротичні місця оригіналу не належить до тих провин, які Господь не прощає, коли головне – передати магічну атмосферу змісту. Подарувати людям нового "Декамерона" – це така сама комерційна оборудка, як і багато інших; але подарувати їм "Старого моряка"{179} або "П'яний корабель"{180} – то вже щось зовсім інше. Літман{181} зазначає, що "Тисяча й одна ніч" – передусім збірник оповідок про чудеса. Донесення цієї істини до всіх європейських умів – заслуга Ґаллана. Тут не може бути ніякого сумніву. Арабам пощастило менше, ніж нам, вони, як відомо, мають значно менше причин захоплюватися своїм оригіналом: адже вони вже знають людей, звичаї, талісмани, пустелі та демонів, про яких розповідається в цих історіях.
В одній зі своїх праць Рафаель Кансінос-Ассенс{182} присягається, що він може вітати зорі чотирнадцятьма мовами, класичними та сучасними. Бертон бачив сни сімнадцятьма мовами і розповідає, що опанував тридцять п'ять: семітських, дравідійських, індоєвропейських, ефіопських… Цей перелік не вичерпує його здібностей, а узгоджується з іншими, теж надмірними. Жоден чоловік не відповідає, не відходить далі від тих учених мужів, яких підняв на глузи Гудібрас{183}, сказавши (і ці слова потім не раз повторювали різні люди), що вони не спроможні сказати нічого розумного кількома мовами відразу. Бертон був людиною, яка мала багато чого сказати, і сімдесят два томи його праць досі про це говорять. Ось навмання кілька назв із його книжок: "Ґоа й Голубі гори", 1851 р.; "Система тренувань із багнетного бою", 1853 р.; "Особиста розповідь про паломництво до Медіни", 1855 р.; "Озерні регіони Екваторіальної Африки", 1860 р.; "Місто Святих", 1861 р.; "Дослідження бразильських плато", 1869 р.; "Про одного гермафродита з островів Зеленого Мису", 1869 р.; "Листи з полів битви в Парагваї", 1870 р.; "Край світу, або Літо в Ісландії", 1875 р.; "До Золотого Берега в пошуках золота", 1883 р.; "Книга меча" (перший том), 1884 р.; "Запашний сад Нафусаїла" – посмертна книжка, яку леді Бертон укинула у вогонь разом зі "Збірником епіграм, натхнених Пріапом{184}". У цьому каталозі явно проступає образ автора: англійського капітана, що палко любив географію і незліченні способи людського існування, які тільки відомі людям. Думаю, я не ображу його пам'ять, якщо порівняю його з Мораном{185}, двомовним джентльменом, схильним до осілого способу життя, який мандрує то вгору, то вниз у ліфтах великого міжнародного готелю і з глибокою пошаною дивиться на дорожній баул… Бертон, перевдягнувшись афганцем, здійснив паломницькі подорожі до святих міст Аравії; його голос просив Господа вкинути його кості та шкуру, його тлінну плоть та кров у Вогонь Гніву і Справедливості; його уста, висушені самумом{186}, закарбували поцілунок на поверхні метеорита, обожнюваного в Каабі{187}. То була знаменита пригода; якби в Аравії поширилася чутка, що необрізаний, "назрані", посмів осквернити мусульманську святиню, йому б не уникнути смерті. Трохи раніше, в одежі дервіша, він лікував хворих у Каїрі – не гребуючи при цьому цирковим трюкацтвом та магією, щоб здобути довіру своїх пацієнтів. Десь 1858 року він очолив експедицію до невідомих витоків Нілу, під час якої відкрив озеро Танганьїку. У цій же таки експедиції він мало не помер від жорстокої лихоманки. 1855 року сомалійці проштрикнули йому щоки списом. (Бертон тоді прибув із Харрара, міста у глибині Абіссинії, закритого для європейців.) Через дев'ять років йому довелося пережити жахливу гостинність канібалів із Дагомеї; коли він звідти повернувся, почали поширюватися чутки (можливо, сам він їх і поширював, а заохочував безперечно), що він "годувався там дивним м'ясом" – як усеядний проконсул Шекспіра[102]. Найбільше він ненавидів євреїв, демократію, міністерство закордонних справ і християнство; найбільше шанував лорда Байрона{188} та іслам. Самітну працю письменника він намагався ушляхетнити й урізноманітнити. Він починав писати ще вдосвіта у великій вітальні, де стояло одинадцять столів, на кожному з яких лежав матеріал для його майбутньої книжки, а на якомусь неодмінно стояла ваза з квіткою білого жасмину. Він мав знаменитих друзів і кохав відомих жінок. Із перших досить буде назвати Свінберна, який присвятив йому свій другий цикл "Poems and Ballads" – in recognition of a friendship which I must always count among the highest honours of my life[103] і який оплакав його скін у багатьох рядках. Людина слова й подвигу, Бертон цілком заслуговував на похвалу, яку висловив у своєму "Дивані" Альмутанабі{189}: