Історія вічності

Сторінка 14 з 29

Хорхе Луїс Борхес

Ніцше писав: "Треба не бажати важкодоступних успіхів, і милостей, і благословень, а жити так, аби нам хотілося знову повернутися до такого життя, повернутися на всю вічність". Маутнер заперечує, що приписувати найменший моральний, а отже й практичний, вплив тезі про вічне повернення означає заперечувати її, бо це те саме, що уявити собі, ніби щось може відбутися в інший спосіб. Ніцше на це відповів би, що теорія вічного повернення та його широкого морального (а власне, практичного) впливу і міркування Маутнера і його, Ніцше, спростування міркувань Маутнера також є необхідними елементами світової історії, яка залежить від перестановок атомів. Він би мав усі підстави повторити те, що вже колись написав: "Досить того, що вічне повернення ймовірне або можливе. Саме уявлення про таку можливість може збадьорити нас і відродити. Адже як радикально перетворило нас усвідомлення можливості вічних мук!" А в іншому місці він пише так: "У ту мить, коли перед нами постає ця ідея, змінюються всі кольори – і ми входимо в іншу історію".

III

Іноді нас примушує глибоко замислитися відчуття, що "таку хвилину я вже переживав". Прихильники вічного повернення запевняють, що так воно і є, й цими туманними відчуттями намагаються підкріпити свою віру. Вони забувають про те, що спогад приносить із собою щось нове, а отже й спростовує їхню тезу, і що час постійно його вдосконалюватиме – аж до того далекого циклу, коли індивід уже зможе передбачити свою долю й пожалкує, що він не жив і не діяв якось інакше… А втім, Ніцше ніколи не говорив про мнемонічне підтвердження теорії Повернення[86].

Він також нічого не казав – і на цьому теж треба наголосити – про скінченну кількість атомів. Ніцше не визнає атомів; атомістику він не вважав чимось іншим, аніж моделлю світу, яку створено для очей та для математичного сприйняття… Щоб обґрунтувати свою тезу, він говорив про обмежену силу, яка діє в нескінченному часі, але неспроможна на нескінченну кількість варіацій. Тут Ніцше виявляє певну підступність: спочатку остерігає нас проти уявлення про нескінченну силу – "остерігаймося таких оргій думки!" – а потім великодушно погоджується з тим, що час нескінченний. Так само він полюбляє посилатися на Попередню Вічність. Наприклад: рівновага космічної енергії неможлива, бо інакше вона не змогла б діяти в Попередній Вічності. Або так: уселенська історія повторювалася безліч разів – у Попередній Вічності. Це твердження видається переконливим, але варто нагадати, що ця Попередня Вічність (або aeternitas a parte ante[87], як сказали б теологи) не є чимось іншим, як нашою природною неспроможністю подумки уявити собі початок часу. Така сама неспроможність властива нам у стосунку до часу, тож говорити про Попередню Вічність буде так само змістовно, як говорити про Нескінченність по Нашу Праву Руч. Я висловлю цю саму думку іншими словами: якщо час нескінченний для нашої інтуїції, так само нескінченним є і простір. Таким чином, ця Попередня Вічність не має нічого спільного з реальним минулим часом; відійдемо назад від першої секунди й побачимо, що цій секунді має передувати інша, а цій іншій ще інша, і так до нескінченності. Щоб зупинити цей regressus іп infinitum[88], Блаженний Августин дійшов висновку, що перша секунда часу збігається з першою секундою Творіння – non in tempore sed cum tempore incepit creatio[89].

Ніцше вдається до порівняння з енергією; другий закон термодинаміки проголошує, що існують незворотні енергетичні процеси. Тепло й світло – це лише форми енергії. Досить спрямувати світло на чорну поверхню, й вона перетвориться на тепло. Натомість тепло вже не зможе набути форму світла. Цей факт, начебто невинний і банальний, знищує "циклічний лабіринт" вічного повернення.

Перший закон термодинаміки проголошує, що кількість енергії у всесвіті постійна; другий закон – що ця енергія схильна до розпаду, до безладу, проте її загальна кількість не зменшується. Ця поступова дезінтеграція сил, що складають усесвіт, називається ентропією. Коли вирівняються різні температури, коли зникне (або компенсується) будь-яка дія одного тіла на інше, світ перетвориться на безладну сукупність атомів. У самій глибині небесних тіл ця важкодосяжна й смертельна рівновага вже встановилася. Унаслідок внутрішніх взаємодій такої рівноваги досягне весь усесвіт, і тоді він стане теплим і мертвим.

Перетворюючись на тепло, світло зникає; із кожною хвилиною всесвіт стає невидимим. Він стає також легшим. Настане час, коли в ньому не залишиться нічого, крім тепла: тепла зрівноваженого, нерухомого, однакового. Тоді всесвіт помре.

Наостанок я хотів би висловити ще один сумнів, цього разу метафізичного порядку. Якщо ми приймемо тезу Заратустри, то до мене не доходить, чому два однакові процеси не зливаються в один. То досить їхньої простої послідовності, причому ніким не підтвердженої? Якщо немає архангела, котрий здійснював би підрахунок, то що означає той факт, що ми перебуваємо в циклі тринадцять тисяч п'ятсот четвертому, а не в першому циклі певної серії, або в циклі номер триста двадцять другому у степені дві тисячі? Для практики не означає нічого, а отже, не завдає шкоди й думці. Для розуму – теж нічого, а це вже значно серйозніше.

Сальто-Орієнталь, 1934 р.

Циклічний час

Я вічно повертаюся до Вічного Повернення; у подальших рядках я спробую (за допомогою кількох історичних ілюстрацій) визначити три його головні різновиди.

Перший приписують Платонові. У тридцять дев'ятому параграфі "Тімея"{138} він пише, що сім планет, якщо зробити однаковими різні швидкості їхнього обертання, повернуться в початкову точку свого руху – тобто зроблять повний оберт, який становитиме досконалий рік. Цицерон{139} ("Про природу богів", книга друга) висловлює думку, що не так легко обчислити цей великий небесний період, але, звичайно ж, він не буде нескінченним; в одному зі своїх творів, який до нас не дійшов, він визначає його у дванадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят чотири "тих проміжків часу, які ми називаємо роками" (Тацит{140}, "Діалог ораторів", 16). Після смерті Платона в Афінах поширилася судова астрологія. Ця наука, як відомо кожному, стверджує, що долю людей визначає розташування небесних світил. Один з астрологів, який недаремно студіював "Тімея", сформулював такий незаперечний аргумент: якщо планетарні періоди циклічні, то циклічною буде і вселенська історія; по завершенні кожного платонівського року знову народяться ті самі індивіди і їх чекає та сама доля. Згодом цю гіпотезу приписали Платонові. 1616 року Лючіліо Ваніні{141} писав: "Знову Ахілл{142} піде походом на Трою; відродяться церемонії та релігії; людська історія повториться; сьогодні немає нічого такого, чого б не було раніше; те, що було, знову буде; але буде в загальному плані, а не (як вважає Платон) в конкретних подробицях" ("De admirandis naturae arcanis"[90], діалог 52). 1643 року Томас Браун{143} писав в одній із приміток до своєї книжки "Religio medici"[91]: "Платонів рік – Plato's year – це період тривалістю в багато століть, після якого речі повернуться до стану, в якому вони вже були, і Платон, у своїй школі, знову викладе цю доктрину". Цей перший різновид теорії вічного повернення користується аргументами астрологічного характеру.