Ось з того і вийшла відома приповідка народна: "Женитися не
страшно, а страшно єднати попа".
Сей мерзенний звичай, що з тих пір закрався, триває, на нещастя, і донині, і попи, понад встановлені їм прибутки, чинять свої безсоромні вимагання і митництва, як і колись, і вимагають навіть за треби християнські, себто: сорокоусти, суботники тощо на свій розсуд, і ніхто про те не прорече і не возопієт.
іж тим року 1597-го настав час посилати до Варшави депутатів на сейм валний, або головний; а їх завжди посилали чотирьох од воєводств, трьох від уряду гетьманського та війська, а п’ять — від міст найзначніших та поспільства. В числі військових депутатів випало бути полковнику Лободі, судді полковому Федору Мазепі і сотнику київському Якову Кизимові. Вони зі всіма іншими депутатами туди і виправлені. Та і сам гетьман побажав з ними їхати, не стільки задля сейму, як заради принесення королеві своєму найглибшої пошани та покори, про яку він завше думав. По приїзді гетьмана і депутатів у Варшаву першої ночі заарештовані вони на квартирах і повержені тоді ж у підземну в’язницю, а за два дні без жодних допитів та присудів вивели гетьмана і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри христової, посадили живцем в мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадано римським духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чином вельможі польські, котрі володіли разом з примасом усім королівством; бо ж варто знати, що влада королівська від року 1572-го, себто від часу першого виборного короля Генріха Валезького, викликаного в Польщу із Франції і котрий від свавільства поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або магнати, королівства і духовенство римське, яке тримало короля лише за проформи. Самі сейми ’народні не що інше були як витвори магнатів та духовенства, підібрані ними і їхніми партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож і кляшторів. Історики польські Вагнер та інші, скільки не збільшували провин козацьких і скільки не покривали самовладних зазіхань вельмож і духовенства римського на землю руську, пишуть, одначе, що "місія духовенства римського, що задумало провести в руській релігії реформу для об’єднання зі своєю, занадто поспішила здійснити її так нагло і так відважно в народі грубому і завжди войовничому; а міністерство урядове, прагнучи староства та маєтків урядників руських, і того більше помилок допустилося. Воно, давши амністію першому ватажкові козацькому Наливайкові та його спільникам в урочистих з ними трактатах, присягали стверджених, а духовенством неправно розгрішених, нарешті, забравши фортельно на сеймі національному, всіма народами за святість шанованому, згубило їх найбільш варварським чином всупроти честі, совісті і всіх прав народних і, замість того, щоб лікувати недугу народну, ще більше її язви роз’ятрило".
ісля знищення гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством вийшов від сейму або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ руський. В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство, переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього неронівського вироку було відлучення назавше депутатів руських од сейму національного, а всього лицарства — од виборів та посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх чиновників і урядників руських і самих вигублення. Лицарство руське названо хлопами, а народ, котрий відкидав унію, схизматиками. До всіх урядових і судових установ малоросійських наслані поляки з численними штатами, міста зайняті польськими гарнізонами, а інші поселення — їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити народові руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п’яне людство, вчиняли теє над нещасним народом руським без жодної гризоти. Грабежі, ґвалтування жінок і навіть дітей, побої, тортури і вбивства перевершили міру щонайтемніших варварів. Вони, вважаючи і називаючи народ невільниками, або ясиром польським, всі його добра визнавали за свої. Тих, хто збирався разом в кількоро людей для звичайних господарських робіт або свят, негайно з побоями розганяли і про розмови їхні тортурами вивідували, забороняючи назавжди збиратися і розмовляти між собою. Церкви руські силою, або ґвалтом, навертали на унію. Духовенство римське, котре роз’їжджало з тріумфом Малою Росією для нагляду та силування до уніатства, возили були од церкви до церкви люди, запряжені в їхні довгі вози по дванадцятеро і більше людей цугом. На прислуги сему духовенству вибирали поляки най-гарніших дівчат руських. Церкви не згодних на унію парафіян віддано жидам в аренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п’яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон — від одного до чотирьох золотих. Жиди, яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а жид при тому, насміявшись досхочу з бо-гослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено.
Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне шляхетство малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських і духовних римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на унію, а опісля навернулося зовсім в католицтво римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з польським шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно руської назви, яких у поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чап-лини назвався Чаплинський, із Ходуна