Гетьман Ружинський з дозволу короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сівер-ський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калмицький, Кропив’янський, Ост-рянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії шляхетство, або, сказати б, спадкове боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряд-жених християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць шляхетськими молодими козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими козаками; кінна їх половина з кожного полку завпеди в полі утримувала, а друга — піша — утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли у мирний час із власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові — рангові села та інші над-дачі. Артилерія, обози і в’юки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти — мушкети та кинджали, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини.
Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався "йти сакмою". Для маршу в небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило "ставати лавою"; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг "ба-таву", подібну в усьому до стародавньої грецької, а згодом римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем "батальйону де каре"; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п’ять полків охочекомон-них, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на п’ятсот чоловік.
Влаштувавши таким чином військо малоросійське, коли року 1516-го хан кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з князем московським Ва-силієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то гетьман Ру-жинський з військами малоросійськими і польськими з наказу короля Жиґмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота, вишикувана так само фалангою, зустріла натиски татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо не-втомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов’язі, то гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.
Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней татарських і учинила в них велике сум’яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених татар, і так розбили хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.
Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода руського, був зустрінутий турками і татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана, татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над ханом кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних роз’їздів, що татари білгородські з тамошніми гарнізонними турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж поляками і своїм військом.