І сей Володимир, понад означені князівства, з’єднав всі інші слов’янські князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними самодержець і звався великим князем руським і цариком над усіма князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма християнській грецького, або єрусалимського, обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився там од греків і побрався з грецькою царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі слов’яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву — його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.
Хрещення Володимирове вважається третім в літописах слов’янських; перше у них введене за днів апостольських, благовістям апостола Андрія Первозваніїого, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім’я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володими-рова, велика княгиня київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.
Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об’єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике князівство Київське, де найголовніші від інших князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив християнство, уложив через обраних мужів руські закони, заснував у Києві головну школу богослов’я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, імператорові грецькому Константинові Моно-махові, по якому і він визнаний од Грецької імперії царем руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслід-ство, що постали були за розподілом князівств і все тривали між князями, спершу ослабили Велике князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими князівствами: Галицьке
в Чермнорусії, Володимирське на
Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною мун-гальських татар під начальством хана їхнього Батия, онука Чингісханового, всі князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано і багато спалено; князів і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених північних провінціях, і від того часу більша частина руських князівств підпала в татарську неволю. І хоч князівства знову постали, та перебували вони з князями своїми в підданстві татарських ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ах-матові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князівств руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з князя на царя і самодержця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.
Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240-го більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою по двигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.
Тому Гедимін князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Лади-ма й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі татарські, принци ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначні-тттий з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і князь київський і слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на мову польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.