"Він зі всіма своїми ордами в жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним наказний гетьман Яків Томило... був убитий на місці побо-йовища...* — Насправді до кінця грудня 1654 р. татари не брали участі в бойових діях проти українців. Наказний гетьман Василь Томиленко загинув на початку грудня 1654 р. під час оборони Брацлава від польського війська.
"...знайшли Хмельницького з малими силами. ..* — У розпорядженні гетьмана перебувало
ЗО тис. козаків і 10—12 тис. росіян воєводи Шереметєва, тоді як об’єднані сили противника налічували майже 50 тис. вояків.
С. 197.
"...зупинилися були біля містечка Межибо-жа, вирішивши дати баталію..." — Повідомлення про зимові бої під Межибожем вигадане автором.
С. 198.
"Весною... Хмельницький з боярином Бутурліним, розпочав похід... всередину
Польщі..." — Похід в Галичину й Польщу почався 18 червня 1655 р.
"...побрали міста тії з малим спроти-вом..." — І цього разу Хмельницький відмовився від штурму Львова, обмежившись незначною контрибуцією.
"...Хмельницький скермував похід до міста Любліна..."— Драматична й деталізована картина штурму Любліна створена багатою творчою уявою письменника. Насправді це місто здалося без бою, його мешканці заплатили викуп і присягнули на вірність цареві.
С. 199.
"...вони, укріпившись на березі Вісли..." — Можливо, дана батальна сцена є глухим відгомоном реальної битви під Городком, що відбулася
19 вересня 1655 року.
С. 200.
"...писав ігри тому до хана..." — На перший погляд можна подумати, що цього листа знайдено в архівах і тому він має достовірний характер. Одначе ряд ознак (неісторичний осавул Тугай, повідомлення про розгром козаками й росіянами польської армії у Варшаві) змушують переконатися, що його текст є відображенням ідейних поглядів і літературних смаків історика.
"Хан, відповідаючи гетьманові..." — Переговори між Хмельницьким і ханом є свідомою ідейно-політичною стилізацією. У ній автор, використовуючи факти справжнього листування, виражає своє ставлення до найважливіших проблем українсько-московських взаємин. Щоб уникнути неприємностей, письменник вкладає власні думки в уста негативної історичної постаті. Ніби національно свідомий український патріот кінця
XVIII ст., Магомет-Гірей переконує Хмельницького, що Володимир Великий був українським князем, а не московським, розглядає Київську Русь як Українську державу.
С. 203.
"...писали тоді ж до гетьмана Хмельницького. .. гетьман з найглибшою пошаною од-писав імператорові..." (Листування Богдана Хмельницького з Фердинандом III). — Хоч лист і відповідь на нього не є справжніми, проте в цілому вони досить точно передають загальний характер українсько-австрійських взаємин. Адже союз України з Швецією і Трансільванією викликав серйозне занепокоєння у католицької Австрії.
С. 204.
"Султан турецький Ібрагім та імператор римський об’єднаною місією оголосили гетьманові через тих посланців... Гетьман, заперечуючи послам на Їхні вимоги, доводив..." —-У посланні турецького султана та австрійського імператора письменник в основному йде слідом за літописом Граб’янки. Думки ж Хмельницького викладаються автором у формі чіткої паралельної антитези до погроз могутніх монархів. Дія, таким чином, поступово й послідовно наближається до кульмінації, ефект від якої готується заздалегідь.
С. 205.
"Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими козаками..." — Картину Чигиринської ради 7-го серпня 1657 р., безумовно, можна розглядати як довільну спробу авторської реконструкції історичних подій. Вона мала довести, що вибір Юрія Хмельницького стався за бажанням усього війська, котре відкинуло досвідчених і заслужених кандидатів, запропонованих старим гетьманом. Ці сторінки цікаві також як підсумок традиційної характеристики Богдана Хмельницького, що існувала в середовищі української інтелігенції XVIII ст. і поєднувала в собі риси реальної історичної особи та ідеального національного вождя. Уривок становить особливий інтерес і з літературного боку. Жвавість і драматизм оповіді досягається поєднанням прямої та непрямої мов, внесенням елементів прямої мови в авторську.
С. 208.
"Сей Виговський, бувши природним поляком. .. завше хотів собі уряду гетьманського за всяку ціну".— Характеристика Івана Виговського, вдача якого наперед визначена національністю й соціальним походженням, без сумніву, тен-деційна, не розрахована на внутрішню переконливість і тому нав’язливо однобічна.
"Поляки... прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького..." — Б. Хмельницький мріяв передати булаву своєму найстаршому синові Тимошеві, але той загинув 1653 р. В половині квітня 1657 р. хворий гетьман зібрав у Чигирині на раду генеральну старшину, яка, за його бажанням, вручила булаву його наймолодшому синові Юрію. Вибираючи 16-літнього недосвідченого юнака, козацька старшина добре розуміла, що по смерті Богдана має наступити молодому гетьманові заміна. 29 серпня 1657 р. була скликана в Чигирині старшинська рада, на якій Юрій заявив, що він ще замолодий очолювати гетьманський уряд, бажає вчитись у київських школах, через те зрікається булави. Рада дала згоду і доручила до повноліття Юрія виконувати обов’язки гетьмана досвідченому політику, генеральному писареві І. Виговському. 25 жовтня 1657 р. у Корсуні генеральна рада, на якій були присутні старшина, козаки і духівництво, підтвердила вибір Виговського гетьманом, і він титулував себе і правив як справжній гетьман.
С. 209.
"...названі Гадяцькими статтями..." — Га-дяцька (Заславська) угода 1658 року передбачала, що Українська держава має увійти до складу Речі Посполитої на правах Великого князівства
Руського, яке охоплюватиме також західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське, Белзьке, а також повіти Пінський і Мстиславський. Автор "Історії русів" забуває, що українська сторона ще домагалася карбувати національні гроші, збільшити козацький реєстр до 60 тисяч, заснувати університет, друкарні, прагнула виходу до Чорного моря. Невиразно він говорить також про чергове зрівняння Русі в політичних і релігійних правах з Польщею і Литвою. Укладення Гадяцької угоди приписано чомусь Ю. Хмельницькому, хоч укладав її Виговський; твердиться, що прийнята вона була 1658 р. не в Гадячі, а в Заславі. Насправді Га-дяцькі статті забезпечували Українській Козацькій державі тільки автономію, хоча з державного, політичного і юридичного погляду вони були для України досягненням.