Містер Вікфілд ані слова не сказав, хоч стара леді допитливо дивилася на нього, немов чекаючи коментарів до цих звісток. Юрист уперто мовчав, уп'явши очі в підлогу. Він сидів так і потім, коли всі говорили про інші речі; тільки іноді задумливо поглядав на доктора або на його дружину, або на них обох.
Доктор дуже любив музику. Агнес співала ніжним і виразним голосом, та й місіс Стронг співала не гірше. Вони вдвох проспівали нам дует, зіграли в чотири руки, словом, влаштували нам справжній концерт. Але я звернув увагу на дві речі: по-перше, хоч збентеженість Енні швидко зникла, і вона стала знов поводитися невимушено, якесь відчуження між нею і містером Вікфілдом зростало дедалі більше; по-друге, містер Вікфілд начебто не схвалював дружби між Енні й Агнес і стурбовано стежив за ними. І саме тоді, мушу визнати, мене почала бентежити згадка про те, що я бачив у ніч від'їзду містера Мелдона. Невинна краса її обличчя почала мені здаватися не такою вже невинною; я почав ставитися з недовірою до її природної витонченості та чарівності; а дивлячись на Агнес поруч з Енні, я з тривогою думав, що не слід би їм так приятелювати. Проте обидві юні жінки здавалися такими щасливими, що цілий вечір пролетів, мов одна година. Закінчилась ця вечірка випадком, який я добре запам'ятав. Вони прощались. Агнес збиралась обійняти і поцілувати Енні, коли раптом містер Вікфілд, ніби випадково, став між ними і швидко повів за собою Агнес. І тоді я побачив, наче й хвилини не минуло з того моменту, як я стояв у дверях в ніч від'їзду, той самий вираз на обличчі місіс Стронг, яка дивилася на нього.
Сказати не можу, яке враження справило це на мене. Ніколи більше не міг я відділити її від цього погляду, ніколи більше не міг я уявити собі невинний вираз її обличчя. Погляд її ніби гнався за мною, коли я йшов додому. Здавалося мені, що над докторовим будинком нависла чорна хмара. Пошана до його сивини приправлена була жалем, що він довіряв тим, хто зраджує його, і гнівом проти тих, хто робить йому зле. Невиразна тінь великої ганьби і кривди плямою впали на місце моїх дитячих ігор і навчання. З сумом і неприємним почуттям згадую я тепер старі широколисті алое і зелений моріжок для ігор, і кам'яні урни, і алею, по якій любив гуляти доктор Стронг, й урочисті дзвони Кентерберійського собору. Немов якийсь лихий вітер розбурхав священну тишу мого дитинства і розвіяв по світу честь і мирність цієї оселі.
Але вранці я мав прощатися з Агнес і ні про що інше вже думати не міг. Звичайно, я незабаром знову буду тут. Може, ще часто спатиму я в своїй старій кімнаті. Але ніколи вже я не житиму там постійно, минулися старі часи. З важким серцем зібрав я свої книжки і костюми, які мали піти багажем до Дувра. Я не хотів, щоб Урія Гіп помітив мій настрій. А він так надокучливо допомагав мені, що я мимоволі подумав, ніби він надзвичайно радів моєму від'їздові.
Так чи так, але я з досить байдужим виглядом, по-чоловічому попрощався з Агнес та її батьком, і зайняв місце на імперіалі лондонського диліжанса. Душа моя була сповнена ніжності і всепрощення; я навіть хотів кивнути моєму старому ворогові-м'яснику та кинути йому п'ять шилінгів на випивку. Але він з таким неприступним виглядом рубав тушу перед вікном своєї крамниці, і, крім того, його обличчя не стало виглядати краще без переднього зуба, що я йому вибив, тож я вирішив ліпше не робити таких спроб.
Як виїхали ми на шлях, то всі зусилля я докладав до того, щоб здаватися кучерові якнайдорослішим і говорити якомога грубішим голосом. Хоч це було мені дуже незручно, але що поробиш, грубий голос здавався мені невід'ємною ознакою дорослого чоловіка.
– Їдете погуляти, сер? – спитав кучер.
– Так, Вільяме, – відповів я поблажливо (ми з ним були знайомі), – їду до Лондона. А потім зазирну до Суффолка.
– Збираєтеся полювати, сер? – спитав кучер.
Він знав не гірше за мене, що о цій порі полювати в Англії можна було з таким самим успіхом, як бити китів; і все ж таки мені приємно було почути це.
– Не знаю ще, – сказав я так, ніби ще не подумав, – чи схочеться мені полювати, чи ні.
– Чув я, що птахи стали дуже полохливі, – мовив Вільям.
– Здається, так, – сказав я.
– Ви народилися в Суффолку, сер? – спитав Вільям.
– Так, – відповів я поважно, – Суффолк – мій рідний край.
– Чув я, що там надзвичайно смачно готують галушки, – зазначив Вільям.
Я не був цього певний, але відчував потребу підтримати славу мого рідного краю, а тому кивнув головою, що мало означати "ще б пак!".
– А тамтешні биндюги, – вів далі Вільям. – Ото коні! Добрий суффолкський цінується на вагу золота. А ви колись розводили суффолкських биндюгів, сер?
– Н-н-ні, – відповів я, – не зовсім.
– А ось позаду мене сидить джентльмен, – сказав Вільям, – він їх розвів цілий табун.
Згаданий джентльмен мав дуже неприємну зовнішність: зизоокий, з гострим підборіддям, на голові – білий циліндр, вузькі штани, вкриті вузликами від черевиків аж до стегон. Гостре підборіддя випиналося над плечем кучера, і я відчував на своїй потилиці його важке дихання. Коли я обернувся до нього, він дуже багатозначно підморгнув мені своїм здоровим оком.
– Чи не правда? – спитав Вільям.
– Що не правда? – сказав джентльмен позаду.
– Хіба ви не розводили табунами суффолкських биндюгів?
– Мабуть, так, – відповів джентльмен. – Нема таких коней, щоб я не міг їх вивести, нема таких хортів. Коні та хорти – все моє життя. Вони мені замінюють балачки і горілку... квартиру, дружину, дітей... книжки, листи, арифметику... тютюн і сон.
– Хіба ж можна дозволити, щоб такий чоловік сидів позаду кучера? – прошепотів мені Вільям на вухо.
Я зрозумів це як натяк віддати своє місце згаданому джентльменові. Зашарівшись, я запропонував свої послуги.
– Гаразд, якщо вам байдуже, сер, – сказав Вільям, – то я гадаю, що це справді буде справедливіше.
Я завжди вважав це своїм першим падінням у житті. Беручи квиток у конторі диліжансу, я навмисно попросив відзначити місце на передку, поруч із кучером, і дав за це дві красиві півкрони. Навмисно для цього випадку я купив собі нове пальто і хустку, щоб виглядати відповідно до почесного місця, дуже тішився ним і вважав, що кучер буде вшанований моєю компанією. І ось, на першій же поштовій станції віддав я своє місце неохайному зизоокому чоловікові, який нічим не відзначався, крім того, що від нього смерділо стайнею, і що він дозволив собі мимохідь переступити через мене, ніби через муху!