Почуваючи себе ніяково, я хотів уже був забиратися звідси, коли раптом якась постать пройшла повз двері – двері були відчинені, бо погода була тепла. Постать ця повернулася, зазирнула і ввійшла, голосно вигукнувши:
– Копперфілде, чи це можливо?
То був містер Мікоубер. То був містер Мікоубер зі своїм моноклем, зі своїм ціпком, у своєму накрохмаленому комірці, у чудовому настрої, то був його люб'язний голос, то був містер Мікоубер у повній красі.
– Мій любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, простягаючи мені руку, – це справді зустріч, розрахована на те, щоб вражати розум почуттям нестійкості й непевності всього людського, коротко кажучи, це цілком надзвичайна зустріч. Гуляючи по цій вулиці, міркуючи про можливість того, коли щось обернеться на краще (а цього я тепер дуже сподіваюсь), я раптом бачу, як обертається до мене юний, але дорогоцінний друг, пов'язаний з найбагатішим на пригоди періодом мого життя; можна сказати, з поворотним пунктом мого існування. Копперфілде, мій любий хлопче, як живете?
Не можу сказати, – справді, не можу, – щоб я був радий побачити містера Мікоубера саме в цьому місці, а все ж таки я радий був бачити його і щиро потиснув йому руку, розпитуючи про здоров'я місіс Мікоубер.
– Дякую, – відповів містер Мікоубер, за старим звичаєм вимахуючи рукою і ховаючи підборіддя в комірець. – Вона помалу одужує. Близнята більше не смокчуть її життєві соки з природних джерел... коротко кажучи, – заявив містер Мікоубер в одному зі своїх приступів відвертості, – їх відлучили, і місіс Мікоубер тепер супроводжує мене в подорожі. Вона буде щаслива, Копперфілде, відновити знайомство з тим, хто виявив себе в усьому гідним жерцем на священному вівтарі дружби.
Я відповів, що буду радий зустрітися з нею.
– Ви дуже добрі, – сказав містер Мікоубер.
Потім він посміхнувся, випростав підборіддя з комірця і озирнувся навкруги.
– Я знайшов свого друга Копперфілда, – люб'язно мовив містер Мікоубер, не звертаючись ні до кого особисто, – не на самоті, але за трапезою в компанії з удовою і тим, хто, очевидно, є її паростком... коротко кажучи, – заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, – її сином. Я вважатиму за честь познайомитися з ними.
Мені нічого не лишалося за таких обставин, окрім як познайомити містера Мікоубера з Урією Гіпом та його матір'ю, то так я і зробив. Вони смиренно вклонилися йому, містер Мікоубер сів на стілець і помахав руками якнайввічливіше.
– Кожен друг мого друга Копперфілда, – сказав містер Мікоубер, – може покладатися на мене!
– Ми занадто смиренні та вбогі, – зазначила місіс Гіп, – занадто смиренні – мій син і я – щоб бути друзями мастера Копперфілда. Він зробив нам честь, попивши чаю з нами, і ми вдячні йому за товариство; так само вдячні ми й вам, сер, за ваше ласкаве зауваження!
– Мем, – відказав містер Мікоубер, уклонившись, – ви дуже люб'язні... Так як же йдуть справи у вас, Копперфілде? Все ще працюєте в торгівлі вином?
Мені дуже хотілося скоріше вивести містера Мікоубера звідси. Тримаючи капелюха в руках і, безперечно, дуже почервонівши, я відповів, що тепер я – один із учнів доктора Стронга.
– Учень? – перепитав містер Мікоубер, здивовано підіймаючи брови. – Я неймовірно щасливий почути це. Хоч розум, подібний до розуму мого друга Копперфілда, – звернувся він до Урії та місіс Гіп, – не потребує такого догляду, якого він потребував би без своїх знань людей і речей, а все ж таки це багатий ґрунт, що обіцяє рясні плоди... коротко кажучи, – всміхнувся містер Мікоубер у новому приступі відвертості, – це інтелект, здатний подолати скільки завгодно класичної мудрості.
Урія, поволі потираючи руки, поспішно зігнувся, щоб висловити свою повагу до мене.
– Ходімо побачитися з місіс Мікоубер, сер, – сказав я, щоб якось витягти звідси містера Мікоубера.
– Коли ви зробите їй цю ласку, Копперфілде, – відповів той, підводячись з місця. – Я не вагаючись заявляю тут, у присутності наших друзів, що я протягом кількох років протистояв тискові надзвичайних труднощів. – Я передчував, що він скаже щось у цьому роді, він бо завжди вихвалявся своїми труднощами. – Іноді я підіймався вище своїх труднощів. Іноді ці труднощі... коротко кажучи, збивали мене з ніг. Були часи, коли я виходив проти них з відкритими грудьми; були часи, коли іх було забагато, і я здавався й говорив місіс Мікоубер словами Катона: "Ти маєш рацію, Платоне. Тепер загинуло все! Я більше битися не можу!" Але в усякі часи мого життя, – вів далі містер Мікоубер, – не відчував я більшого задоволення, ніж розвіюючи своє лихо (якщо смію я назвати цим словом труднощі, які здебільшого походили від ордерів на арешт на два-чотири місяці) в обіймах мого друга Копперфілда!
Містер Мікоубер закінчив свою блискучу промову словами:
– Містере Гіп! Надобраніч! Місіс Гіп! Ваш покірний слуга!
По тому він вийшов разом зі мною, гучно гупаючи чобітьми об бруківку і наспівуючи дорогою веселу пісеньку.
Зупинився містер Мікоубер у маленькому готелі; займав він там крихітну кімнатку, перероблену з якоїсь крамнички, яка вся наскрізь пропахла тютюновим димом. Кімната ця, мабуть, містилася над кухнею, бо крізь щілину в підлозі струмив теплий чад жиру, а стіни були вкриті випарами. Безперечно, бар був десь поблизу, бо чути було запах спиртних напоїв і дзенькіт склянок. Тут знайшли ми місіс Мікоубер. Вона лежала на маленькій канапі під малюнком, що зображував баского коня. Місіс Мікоубер лежала головою до каміна, а ногами зіштовхувала банку гірчиці зі столика в іншому кінці кімнати.
Перші слова містера Мікоубера, коли він відчинив двері, були такі:
– Люба моя, дозволь мені відрекомендувати тобі одного з учнів доктора Стронга.
Згодом я помітив, що хоч містер Мікоубер завжди забував мій вік і становище, але він повсякчас пригадував моє благородне звання – учень доктора Стронга.
Місіс Мікоубер здивувалась, але дуже зраділа, побачивши мене. Я також був радий бачити її. Обмінявшись щирими привітаннями, ми посідали на канапі.
– Люба моя, – сказав містер Мікоубер, – розкажи Копперфілду, в якому ми зараз перебуваємо становищі – безперечно, він хоче довідатись про це. А я тим часом піду почитати газети і об'яви, може, щось таки й обернеться на краще.