Впродовж усієї цієї промови донька сиділа мовчки й нерухомо, уп'явши очі в підлогу; її кузен стояв біля неї і теж дивився в підлогу. Дуже м'яко, тремтливим голосом проказала вона:
– Сподіваюся, мамо, ви закінчили?
– Ні, моя люба Енні, – відказала Старий Солдат, – я не зовсім закінчила. Якщо ти запитуєш мене, любове моя, то я відповідаю, що я не закінчила! Я мушу поскаржитися, що ти справді трохи прохолодна до своєї власної сім'ї. Але тобі скаржитися – марна річ, а тому я поскаржуся твоєму чоловікові. Подивіться, мій любий докторе, на вашу дурненьку дружину!
Просто і ласкаво усміхаючись, доктор обернувся до неї, а вона ще нижче опустила голову. Я помітив, що містер Вікфілд не відривав від неї очей.
– Коли якось сказала я цій неслухняній дівчинці, – вела далі її мати, грайливо похитуючи головою й віялом, – що є певні сімейні обставини, про які вона могла б розповісти вам, – про які вона, гадаю, зобов'язана розповісти – вона відповіла, що розповісти про це означає просити допомоги; а ви занадто шляхетні, просити вас означає одержати, тому вона не схотіла.
– Енні, люба моя, – сказав доктор, – ти це даремно. Ти позбавила мене задоволення!
– Майже ці самі слова сказала я їй! – вигукнула шановна мати. – Іншим разом, мій любий докторе, я сама вам про це розповім.
– Я буду щасливий, якщо ви це зробите, – відповів доктор.
– Треба мені це зробити?
– Безперечно!
– Гаразд, тоді я це зроблю, – сказала Старий Солдат. – Домовилися! – вона кілька разів ляснула по докторовій руці віялом (яке сперше поцілувала) і переможно повернулася на своє попереднє місце.
Увійшли ще гості, серед них – два вчителі й наш перший учень Адамс; розмова стала загальною. Звичайно, всі почали говорити про містера Джека Мелдона, про його подорож, про країну, до якої він їде, про його різноманітні плани та перспективи. Він мав цієї ночі після вечері вирушити в поштовій кареті до Гревсенда; там стояв корабель, на якому він мав відпливти з Англії. Він буде відсутній – якщо не завітає додому у відпустку чи за станом здоров'я – не знаю вже скільки років. Пригадую, ми всі вирішили, що про Індію розповідають багато хибних речей, і що в цій країні нема нічого поганого, крім одного-двох тигрів та легенької спеки вдень. Щодо мене, то я вважав містера Джека Мелдона за новітнього Синдбада-мореплавця і уявляв собі, як він заприятелює з усіма раджами на сході, сидітиме під паланкінами, палитиме тютюн з кручених золотих люльок – коли б розкрутити ці люльки, то простяглися б вони на милю завдовжки.
Місіс Стронг співала дуже добре; я це знав, бо частенько слухав, як наспівує вона сама собі. Та чи то боялася вона співати перед публікою, чи була не в голосі цього вечора, але ясно було, що вона зовсім не спроможна співати. Вона спробувала виконати дует зі своїм кузеном Мелдоном, але не спромоглася навіть почати; потім спробувала проспівати сама, почала непогано, але раптом голос її завмер, і вона безпорадно поклала руки на клавіші. Добрий доктор зазначив, що вона нервує, і запропонував зіграти всім у карти; щоправда, він на цьому розумівся не більше, ніж на грі на тромбоні. Але я помітив, що Старий Солдат негайно взяла його собі за партнера і насамперед наказала йому віддати все срібло з кишені.
Гра йшла весело, особливо завдяки нескінченним помилкам доктора Стронга, які він робив раз у раз, не зважаючи на роздратоване тремтіння метеликів. Місіс Стронг ухилилася від гри, посилаючись на нездоров'я, а її кузен Мелдон попросив пробачення, бо йому треба було ще дещо запакувати. Проте, впакувавшись, він повернувся й сів розмовляти на канапі зі своєю кузиною. Подеколи вона підходила подивитися в карти доктора і вказувала йому, як грати. Вона була дуже бліда, коли схилялася над ним, і здавалося мені, що пальці її тремтіли, коли вона вказувала на карти, але доктор радів її увазі і зовсім не зважав на це.
Та за вечерею ми вже були не такі веселі. Кожен начебто відчував, що розлука – жахлива річ, і що більше вона наближається, то жахливішою стає. Містер Джек Мелдон намагався бути дуже балакучим, але це йому не вдавалося, він лише погіршував стан речей. Не могла поліпшити ситуації й Старий Солдат, яка безнастанно пригадувала епізоди з юності містера Джека Мелдона.
А от доктор, який, безперечно, відчував, що робить усіх щасливими, був дуже задоволений і певний, що всі ми плаваємо на хвилях блаженства.
– Енні, люба моя, – сказав він, глянувши на годинник і наповнивши бокал, – надходить час від'їзду вашого кузена, і ми не повинні затримувати його, бо час і приплив не чекають ні на кого. Містере Джек Мелдон, перед вами довга подорож і незнайома країна, але багато чоловіків випробували обидві ці речі, і багато ще випробують. Вітри, які надиматимуть ваші вітрила, привели тисячі й тисячі людей до щастя, вони привели тисячі й тисячі людей щасливо назад!
– Це бентежить, – сказала місіс Марклгем, – з якого погляду на це не дивитися, але бентежно бачити гарного молодого чоловіка, знайомого з дитинства, коли він від'їздить на інший край світу, залишає всіх своїх знайомих і не знає, що чекає на нього попереду. Молодий чоловік справді завжди заслуговує на постійну підтримку й опіку, – шановна пані глянула на доктора, – якщо він робить таку жертву.
– Час швидко йтиме для вас, містере Джек Мелдон, – вів далі доктор, – швидко йтиме він для всіх. Дехто з нас навряд чи може сподіватися привітати вас при поверненні. Лишається тільки надіятися на це, як я і роблю. Я не докучатиму вам добрими порадами. Ви впродовж довгого часу мали перед собою хороший приклад в особі вашої кузини Енні. Наслідуйте її добрі якості, як тільки можете!
Місіс Марклгем потрусила віялом і головою.
– Прощавайте, містере Джек, – сказав доктор, підводячись; і ми всі підвелися слідом за ним. – Бажаю вам щасливої подорожі, блискучої кар'єри за кордоном і радісного повернення додому!
Ми всі випили за це, всі потиснули руку містерові Джеку Мелдону. По цьому він поспішно попрощався з дамами, пішов до дверей і сів до карети під громовий випал вигуків наших хлопців, що з цією метою зібралися на моріжку. Поспішно займаючи своє місце в їхніх рядах, я опинився дуже близько від карети, коли вона від'їздила, й серед галасу і гамору побачив, як містер Джек Мелдон зі схвильованим обличчям проїздить з гуркотом повз нас, тримаючи в руці щось вишневого кольору.