– Мені тут не нудніше жити, ніж Агнес, сер. Зовсім не нудно!
– Ніж Агнес, – повторив він, поволі підходячи до каміна й спираючись на нього, – ніж Агнес!
Він пив так багато вина цього вечора, що очі його зовсім налилися кров'ю – так принаймні мені здалося. Я помітив це, коли він ще сидів у кутку за круглим столиком. Але тепер зовсім не було видно очей містера Вікфілда, бо він затулив їх рукою.
– Хотів би я знати, – бурмотів він, – чи не набрид я своїй Агнес. Мені ніколи не нудно з нею! Але це зовсім інша річ, зовсім інша річ!
Він говорив сам собі, не звертаючись до мене. Тому я сидів тихо і не втручався.
– Нудний старий будинок, – вів він далі, – і нудне одноманітне життя. Але я не можу жити без неї. Я не можу жити без неї! Іноді приходить до мене, мов привид, думка, що я можу вмерти і залишити її, або що люба моя може вмерти і залишити мене... Цю думку можна потопити тільки в...
Він не закінчив речення, але, підійшовши нерівними кроками до столу, сів на своє колишнє місце, машинально взяв порожній графин, вихилив його і знову підійшов до каміна.
– Коли вже ці журливі думки гнітять мене, поки вона тут, то що станеться зі мною, коли її не буде, – сказав він. – Ні, ні, ні. Я не можу відважитися на розлуку.
Він знову сперся на дошку каміна і глибоко замислився. Я не знав, чи слід мені йти до спальні, чи почекати, поки вій спам'ятається. Нарешті містер Вікфілд схаменувся, обвів очима кімнату, і погляд його зупинився на мені.
– Залишайтеся з нами, Тротвуде, га? – сказав він своїм звичайним тоном, ніби відповідаючи на якесь моє запитання. – Я дуже радий. Ви будете добрим товаришем для нас обох. Це дуже добре, що ви залишитеся з нами. Це добре для мене, добре для Агнес, добре, мабуть, для всіх нас.
– І особливо для мене, сер, – сказав я. – Я дуже радий жити з вами.
– Оце чудовий хлопець! – відповів містер Вікфілд. – Поки вам не надокучить жити з нами, можете лишатися тут.
По цій мові він потиснув мені руку й плеснув мене по спині. Він сказав, що коли після відходу Агнес ввечері мені треба буде робити ще якісь уроки, або якщо мені заманеться почитати книжку для розваги, я завжди можу заходити до його кабінету. Він сподівався, що ми не заважатимемо один одному. Я подякував йому за це і, взявши книжку, пішов слідом за ним, щоб упродовж півгодини скористатися з його дозволу.
Але побачивши світло в маленькій круглій конторі, я негайно відчув на собі вплив червоних очей Урії Гіпа і зачаровано скерував кроки в той бік. Урія сидів за невеличкою товстою книжкою і читав її з такою театральною увагою, що його вказівний палець переходив з одного рядка на інший, лишаючи по собі липкі сліди, немов слимак.
– Ви працюєте пізно вночі, Уріє? – спитав я.
– Так, мастере Копперфілд, – відповів Урія.
Я сів на протилежний стілець, щоб зручніше було розмовляти, і помітив тоді, що на обличчі Урії не було, очевидно, ніколи ніякої посмішки, замість неї він лише широко розтуляв рот і робив якісь суворі неприємні зморшки на обох своїх щоках.
– Я зараз не конторські справи роблю, мастере Копперфілд, – сказав Урія.
– А що ж тоді ви робите? – спитав я.
– Я вдосконалюю свої юридичні знання, мастере Копперфілд, – відповів Урія. – Тепер я вивчаю "Практичні настанови" Тідда. О, містер Тідд – великий письменник, мастере Копперфілд!
Після цього захопленого вигуку він знову заходився читати з тією самою напруженою увагою, забруднюючи рядки своїм вказівним пальцем. Високий стілець правив мені за спостережний пост. Я помітив, що тонкі ніздрі Урії мали якусь надзвичайну здатність звужуватись і розширюватися, ніби він моргав ними замість очей, які натомість ніколи не моргали.
– Гадаю, ви дуже вчений юрист? – спитав я після тривалої мовчанки.
– Хто? Я, мастере Копперфілд? – обізвався Урія. – О, ні! Я мізерна, вбога людина.
Тут я помітив, що мені недарма здавалося, ніби від рук Гіпа лишалися брудні сліди на папері. Він-бо заходився розтирати свої долоні, ніби висушуючи їх і гріючи. Я пригадав, що він і раніше потайки витирав їх хустиною.
– Я дуже добре знаю, що я – наймізерніша людина, – скромно вів далі Урія Гіп. – Хай інші йдуть своїм шляхом. Мати моя також дуже вбога людина. Ми живемо в убогому житлі, мастере Копперфілд, але ми вміємо бути вдячними. Колишня посада мого батька була мізерна й вбога. Він був могильником.
– Що він тепер робить? – спитав я.
– Він тепер на небесах, мастере Копперфілд, – відповів Урія Гіп. – Але ми вміємо бути вдячними. Ось, приміром, чи не повинен я дякувати долі, що мені пощастило служити у містера Вікфілда?
Я спитав його, як довго служить він у містера Вікфілда.
– Я служу тут уже чотири роки, мастере Копперфілд, – сказав Урія, закривши книгу після того, як дбайливо зробив відзначку на місці, де зупинився. – Я поступив сюди рівно за рік після смерті мого батька. Я маю дякувати своєму добродію. Містер Вікфілд дав мені змогу вивчити вітчизняні закони, і без його великодушного сприяння ми б нічого не могли зробити, бо мої й матері моєї кошти – дуже мізерні.
– Отже, вивчаючи вітчизняні закони, ви сподіваєтеся згодом стати адвокатом?
– З дозволу божого, мастере Копперфілд.
– Може статися, ви ввійдете в товариство з теперішнім вашим хазяїном, – сказав я, щоб зробити йому комплімент, – і тоді ця контора існуватиме під фірмою "Вікфілд і Гіп" чи ба навіть "Гіп, спадкоємець Вікфілда".
– О, ні, мастере Копперфілд, – заперечив Урія, хитаючи головою, – я занадто мізерний і вбогий для цього.
Справді, він нагадував різьблену голову на стовпі біля мого вікна, коли смиренно сидів, уп'явшись у мене очима, розтуливши рота так, що огидні зморшки прорізалися на обох його щоках.
– Містер Вікфілд – надзвичайна людина, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Поживіть з ним більше і ви пізнаєте його значно краще, ніж я можу розповісти словами.
Я відповів, що абсолютно певний цього. Проте, на жаль, я недовго знаю містера Вікфілда, хоч він – давній друг моєї бабусі.
– О, так, мастере Копперфілд, – сказав Урія. – Ваша бабуся – дуже мила леді, мастере Копперфілд!
Висловлюючи свій ентузіазм, Урія Гіп виробляв найогидніші гримаси, і цього разу увага моя була прикута лише до зміїних викривлянь його шиї; тому я не міг добре оцінити комплімент моїй бабусі.