Прийшла, нарешті, жадана відповідь. На мій невимовний жах, бабуся, прочитавши листа, повідомила мене, що містер Мердстон для особистих переговорів має намір приїхати до нас на другий день. Тоді я прокинувся вдосвіта, і, закутаний у своє вбрання, почав лічити години і хвилини. Мої надії поволі слабшали, смертельний жах закрадався мені в серце, а я чекав на переляк, що охопить мене від погляду на грізне обличчя. Та краще б воно вже скоріше сталося!
Бабуся цього дня була трохи суворішою, ніж зазвичай, але я не помітив у домі жодних готувань до прийому жахливого для мене гостя. Бабуся сиділа зі своїм рукоділлям біля вікна, а я сидів поряд і перебирав у голові всі можливі і неможливі наслідки візиту містера Мердстона. Ми мовчали й просиділи одне навпроти одного багато годин. Обід був відкладений на невизначений час, та коли стало вже занадто пізно, міс Бетсі наказала готувати на стіл. У цей самий час раптом повторилася блискавична тривога з ослами. Я глянув у вікно і на превелике своє здивування побачив міс Мердстон. У задумливій позі вона проїхала повз квітник і наближалася до воріт по заповітному моріжку міс Бетсі.
– Забирайтеся звідси! – крикнула моя бабуся, люто хитаючи головою і висуваючи свій кулак з вікна. – Вам тут нема чого робити! Як смієте ви їхати по чужій землі? Забирайтеся, нахабо!
Бабуся моя була так спантеличена холоднокровним поглядом міс Мердстон, що на хвилину закам'яніла й навіть забула вибігти з дому. Користуючись цією хвилиною, я поспішив повідомити, хто ця зухвала персона, і додав, що джентльмен, який їхав слідом за нею на великій відстані, був сам містер Мердстон.
– Байдуже мені, хто це такий! – скрикнула бабуся, висуваючись із вікна й виробляючи такі жести, що їх ніяк не можна було прийняти за привітання. – Я нікому не дозволю їздити по моїй землі. Геть! Дженет, розвертай його! Жени його звідси!
І я побачив, лишаючись позаду бабусі, раптову сутичку, що набрала досить дивного й заплутаного характеру. Віслюк протистояв всім одночасно, розчепіривши ноги в різні боки, тим часом як Дженет тягла його за повід назад, а містер Мердстон гнав його вперед. Міс Мердстон гатила Дженет парасолькою. Кілька хлопців, що збіглися на це видовище, репетували на весь голос; особливо верещав один хлопчик, що ледве перейшов за перше десятиріччя свого життя. Він був погоничем віслюків і вже здавна провадив з бабусею непримиренну війну. Незабаром прибула на поле бою сама міс Бетсі. Одним рухом руки вона збила нахабного хлопчика на землю, загорнула йому куртку на голову, відрахувала кілька ударів по спині й наказала Дженет покликати констебля, щоб він негайно на місці злочину покарав негідника. Але ця остання сутичка тривала недовго: молодий злочинець так досвідчено фінтив та ухилявся, що міс Бетсі не в змозі була його схопити, тож він вислизнув від прочуханки, перебіг через квітник, потоптав своїми незграбними ногами чимало розкішних квітів і переможно помчав додому, ведучи за собою свого віслюка.
Міс Мердстон упродовж цієї останньої сцени встигла з'єднатися зі своїм братом, і обоє вони, ввійшовши у двір, зупинилися біля ґанку, чекаючи, поки міс Бетсі готова буде прийняти їх. Трохи схвильована тривалою участю в бою, бабуся поважно промарширувала повз них у свої кімнати, не звернувши на їхню присутність ані найменшої уваги, аж доки Дженет не доповіла формально про прибуття джентльмена і леді.
– Чи піти мені геть, бабусю? – спитав я, тремтячи.
– Ні, сер, – відповідала бабуся. – Безперечно, ні!
По цих словах вона штовхнула мене в куток і загородила кріслом, наче я був у тюрмі чи на засіданні суду. Цю позицію я займав впродовж усієї аудієнції, і звідти я побачив, як заходять містер і міс Мердстон.
– О! – сказала моя бабуся. – Я спершу не знала, кому маю приємність чинити опір. Але я не дозволяю нікому їздити через цей моріжок. Я не роблю винятків ані для кого. Я нікому не дозволяю робити це.
– Ваші правила трохи дивні для незнайомих, – сказала міс Мердстон.
– Та невже? – перепитала моя бабуся.
Містер Мердстон, здається, злякався можливості відновлення воєнних дій, тому він втрутився:
– Міс Тротвуд!
– Прошу пробачення, – відказала бабуся, кинувши на нього проникливий погляд. – Ви – той самий містер Мердстон, який одружився з удовою мого покійного племінника, Девіда Копперфілда з "Блендерстонських Граків"? Хоч які там є граки, цього я не знаю!
– Так, це я, – відповів містер Мердстон.
– Ви пробачте мені мої слова, сер, – відказала бабуся, – але я гадаю, що значно краще було б, якби ви дали спокій цій нещасній дитині.
– Я погоджуюся з зауваженням міс Тротвуд в тому, – заначила міс Мердстон, – що бідна Клара, за якою ми сумуємо, була в усіх відношеннях справжньою дитиною.
– Дуже добре, що ми з вами, мем, – підтвердила бабуся, – живемо щасливо і не поганимо собі життя через особисті спокуси. Тому ніхто про нас так не скаже.
– Без сумніву, – відповіла міс Мердстон, хоч і невелику щирість виявляла вона в цій відповіді, – я ладна також погодитися з вами, що брат мій був би значно щасливіший, коли б не цей шлюб. Я завжди була такої думки.
– У цьому я зовсім не маю сумнівів, – відповіла бабуся. – Дженет, – подзвонила вона, – передайте привіт містерові Діку і попросіть його зійти донизу!
До прибуття цього джентльмена бабуся сиділа мовчки, суворо випрямившись і грізно поглядаючи на стіну. Коли він прийшов, бабуся відрекомендувала його гостям.
– Містер Дік! Давній щирий друг. На його поради, – особливо виразно додала вона, бо містер Дік почав був кусати нігті й являв собою трохи дурнувате видовище, – я цілком покладаюся.
Після цього натяку містер Дік витяг пальця з рота, і обличчя його прибрало заклопотаного й уважного виразу. Бабуся повернула голову до містера Мердстона, який вів далі:
– Міс Тротвуд! Отримавши вашого листа, я визнав за краще заради справедливості, заради себе самого і, можливо, ще більше заради особистої поваги до вас...
– Дякую, – сказала бабуся, не відриваючи від нього проникливого погляду. – Про мене можете не турбуватись.
– Я визнав за потрібне відповісти особисто, незважаючи на деякі незручності цієї подорожі, – вів далі містер Мердстон, – а не писати листа. Цей нещасний хлопець, який утік від своїх друзів і своїх занять...