Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат – і так безперестанку.
– Ну, – звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, – як іде робота, Мінні?
– Ми закінчуємо вчасно, – весело відказала та, не підводячи голови. – Не бійся, тату!
Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:
– Це добре!
– Тату, – грайливо сказала Мінні. – І чого це ти товстішаєш?
– Та й сам не знаю, доню, – задумливо відказав він. – Така вже в мене комплекція.
– Ти такий, бач, веселий чоловік, – сказала Мінні. – Ти так на все легко дивишся!
– Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, – відповів містер Омер.
– Авжеж, ні, – відказала дочка. – Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?
– Сподіваюся, доню, – сказав містер Омер. – Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?
Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, "щойно увійшли у моду", і на кілька інших фасонів, які, за його словами, "щойно вийшли з моди".
– От на цьому ми часто втрачаємо чимало грошей, – сказав містер Омер. – Але фасони – наче людські істоти. Вони з'являються – ніхто не знає коли, чому і як. І вони зникають – ніхто не знає коли, чому і як. Так само, як життя людське, на мою думку, коли дивитися з цього погляду.
Я був занадто засмучений, щоб підтримувати розмову на цю тему, та, мабуть, вона була б вищою за моє розуміння й за інших обставин також. Містер Омер завів мене назад до кімнати, важко дихаючи на ходу.
Потім він гукнув комусь під карколомними східцями за дверима:
– Принесіть чаю і бутербродів!
Якийсь час потому, доки я оглядався довкола, міркував і прислуховувався до шарудіння крепу в кімнаті та до пісні молотка по той бік двору, з'явилися чай і бутербродна таця. Виявилося, що вони призначені мені.
Упродовж кількох хвилин містер Омер дивився на мене. Я не дуже багато уваги звертав на сніданок, бо чорні речі довкола зіпсували мені апетит. Нарешті містер Омер мовив:
– Я вже давно знайомий з вами, мій юний друже!
– Давно, сер?
– Все ваше життя, – відповів містер Омер. – Можу сказати, що навіть до початку вашого життя. Я раніше познайомився з вашим батьком. Він був на зріст п'яти футів дев'яти з половиною дюймів, а його могила глибиною п'ять футів двадцять дюймів.
– РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, – почулось через двір.
– Його могила п'ять футів і двадцять дюймів, – люб'язно, з приємністю повторив містер Омер. – Я вже забув, чи то був його заповіт, чи її розпорядження!
– Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? – спитав я.
Містер Омер похитав головою.
– РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.
– Він в обіймах своєї матері, – сказав той.
– О, бідолашне малятко! Він помер?
– Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, – мовив містер Омер. – Так. Дитинка вмерла.
По цій звістці рани мої знову роз'ятрились. Я майже не доторкнувся до сніданку, підійшов і поклав голову на інший стіл у кутку маленької кімнати. Мінні похапливо очистила цей стіл, щоб я не псував жалобних матерій своїми сльозами. Ця гарненька добродушна дівчина м'яким рухом відгорнула волосся з моїх очей. Але вона дуже раділа, що вчасно закінчила свою роботу, і так відрізнявся її настрій від мого.
Незабаром спів молотка припинився, привітний парубок пройшов через двір до кімнати. Він тримав молоток у руці, а рот його був повний цвяшків, і він мусив витягти їх звідти, перш ніж заговорити.
– Ну, Джореме, – сказав містер Омер, – як в тебе посувається робота?
– Усе гаразд, – відповів Джорем. – Зроблено, сер.
Мінні трохи зашарілась, а дві інші дівчини пересміхнулись одна з одною.
– Оце так! Ти працював при свічках учора ввечері, коли я сидів у клубі? Скажи мені? – спитав містер Омер, підморгнувши.
– Так, – відказав Джорем. – Ви ж обіцяли, що поїдемо гуляти разом, якщо закінчимо вчасно. Мінні зі мною… і ви.
– О! А я думав, що ви збираєтеся зовсім залишити мене на самоті, – сказав містер Омер і розсміявся, аж захлинувся.
– А коли ви були такі ласкаві, що пообіцяли це, – вів далі молодий чоловік, – так я і взявся до роботи гаряче, як бачите. Може, подивитесь, як воно?
– Добре, – сказав містер Омер, підводячись. – Любий мій, – він зупинився, звертаючись до мене, – чи не хотіли б ви побачити…
– Ні, батьку, – втрутилася Мінні.
– Я гадав, це йому буде приємно, моя люба, – сказав містер Омер. – Але, мабуть, ти маєш рацію.
Не знаю, як я зрозумів, що вони пішли дивитися саме на труну моєї любої матері. Я ніколи не чув, як роблять труну. Я ніколи не бачив труни. Але якось зрозумів, що то був за стукіт. І коли молодий чоловік увійшов, я напевно знав, що він робив перед тим.
Отже, робота була закінчена. Двоє дівчат, чиїх імен я не чув, зчистили нитки й обрізки зі свого вбрання і вийшли до крамниці прибрати її та чекати на замовників. Мінні залишилася запакувати зроблене і покласти роботу в два кошики. Вона працювала навколішках і наспівувала чудову мелодію. Джорем – я не мав сумніву, що то був її наречений – підійшов і крадькома поцілував її (він начебто зовсім не зважав на мене). Він сказав, що батько її пішов за екіпажем, а тому він мусить поспішати, щоб підготуватися до поїздки. Потім він знову вийшов. Вона поклала наперсток і ножиці в кишеню, акуратно застромила голку з чорною ниткою в блузку й жвавенько почала вбирати пальто перед дзеркалом, в якому я побачив її задоволене обличчя.
Я спостерігав усе це, сидячи за столом у кутку, спершись головою на руку й міркуючи про зовсім інші речі. Екіпаж незабаром під'їхав до крамниці, туди спочатку поклали кошики, потім посадили мене, а потім сіли ті троє. Пригадую, то було щось середнє між легким екіпажем і возом для перевезення фортепіано. Цей екіпаж був пофарбований у темний колір, запряжений чорним конем з довгим хвостом. Місця там було досить для нас усіх.