– Боронь боже! – скрикнула Пеготті.
– А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, – сказала моя мати. – Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.
– Ні! – замислено підтвердила Пеготті. – Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?
– Помилуй мене боже, Пеготті, – відказала мати, – яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.
– Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, – натякнула Пеготті.
– А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? – трохи різко спитала моя мати.
– Тому що тепер у нього є братик, – промовила Пеготті.
Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.
– Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! – сказала вона. – Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?
– Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, – зауважила Пеготті.
– Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! – відповіла моя мати. – Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати в коморі? Це мене не здивувало б. Адже ви знаєте, що вона це робить тільки через свою добрість і з найкращими намірами. Ви це знаєте, Пеготті, ви це добре знаєте!
Пеготті промимрила щось подібне до "знаємо ми ці найкращі наміри". Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.
– Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, – сказала мати. – Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...
– Гарненька, – додала Пеготті.
– Хай хоч і так, – відказала моя мати, стримуючи усмішку, – і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?
– Ніхто так не каже, – зазначила Пеготті.
– Ще б пак, сподіваюся, що ні! – відказала моя мати. – Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця – до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?
– Я нічого не вигадую, – сказала Пеготті.
– Вигадуєте, Пеготті, – заперечила моя мати. – Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона…
– Я ніколи не говорила про них, – заперечила Пеготті.
– Ні, Пеготті, – відказала моя мати. – Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, – ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, – то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він – твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, – тут сльози закапали з очей моєї матері, – я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.
Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.
– Так ось, Пеготті, – сказала моя мати, змінюючи тон, – не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви – справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви – мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.
Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим – пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.
Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її завжди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї пам'яті.
Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.
Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.