Вона стиснула кулаки, і вся її худорлява, виснажена постать тремтіла, ніби пристрасть дюйм за дюймом знищувала її.
– Ви, розгнівані його свавіллям! – кричала вона. – Ви, ображені його гордістю! Ви, що вже сивоволоса чинили опір обом цим якостям, хоч і самі передали їх йому, коли від народився! Ви, що від колиски виховували з нього те, чим він став, і придушували те, чим мусив би бути! Чи ви тепер винагороджені за роки ваших турбот?
– О, міс Дартль, посоромтеся! Це жорстоко!
– Кажу вам, – відгукнулася вона, – я буду говорити з нею. Жодна влада на землі не спинить мене, поки я стою тут! Чи я не мовчала всі ці роки, чи не маю права говорити тепер? Я любила його більше, ніж ви! – гордо обернулася вона до місіс Стірфорс. – Я вміла любити його, не вимагаючи подяки. Якби я була його дружиною, я могла б бути рабою його примх за одне ніжне слово на рік. Так, я була здатна на це. Кому краще за мене знати це? Ви були вибагливі, горді, дріб'язкові і себелюбні. Моя любов була б самовідданою, я б мала право ногами розтоптати ваше жалюгідне схлипування!
Блиснувши очима, вона вдарила ногою об підлогу, немовби справді щось лежало перед нею.
– Дивіться сюди! – вела вона далі, ще раз нещадно вдаривши себе по шраму на губі. – Коли він краще почав розуміти, що накоїв, то розкаявся у своєму вчинку! Тоді я співала для нього, розмовляла з ним і брала найжвавішу участь в усьому, що сам він говорив або робив. Натхненна полум'ям пристрасті, я намагалася набути і засвоїти всі ті знання, що так цікавили його; і я причарувала його. Коли він був юний і щирий, він любив мене. Так, він любив мене! Тоді часто, відштовхнувши вас недбалим словом, він пригортав мене до свого серця!
Вона сказала це з глузливою гордістю, в якомусь розпачливому божевіллі (бо це було не менше ніж божевілля), але водночас ніби ясно пригадуючи колишню кращу пору кохання, що знову запалила іскри її найніжніших почуттів.
– Потім, – вела вона далі, – мене понизили до іграшки, що я й могла б передбачити, якби не була засліплена його хлоп'ячою ніжністю. Я стала лялькою, якою можна було погратися годинку, а потім кинути і знову підняти, наче тимчасову забавку. Коли йому надокучило, мені теж надокучило. Коли його вдавана любов згасла, я не хотіла вже приваблювати його, хоч і могла б це зробити, і не захотіла б вийти заміж за нього тому лише, що він мусив би одружитися зі мною. Ми розійшлися, не кажучи ні слова. Мабуть, ви бачили це і не сумували з цього приводу. Відтоді я між вами обома стала застарілим, непотрібним домашнім предметом, річчю без очей, без вух, без почуттів, без спогадів. Стогнете? Стогніть про те, що ви зробили з нього, а не про любов свою. Кажу вам, що був час, коли я любила його більше, ніж ви могли б його любити за все своє життя!
Палаючими гнівними очима дивилася вона в нерухоме обличчя матері, і безупинний стогін зовсім не пом'якшував її, вона стояла, мов перед статуєю.
– Міс Дартль, – сказав я, – якщо ви такі жорстокі, що не співчуваєте цій враженій горем матері...
– А хто співчуває мені? – різко відповіла вона. – Вона це посіяла. То хай стогне, що тепер їй доводиться збирати такий врожай!
– Якщо його помилки... – почав був я.
– Помилки? – скрикнула вона, раптом заридавши. – Хто сміє ганьбити його? У нього була душа, варта мільйонів тих душ, що їх він удостоював своєю дружбою!
– Ніхто не міг би любити його краще, ніхто не міг би цінувати його більше ніж я, – була моя відповідь. – Я хочу тільки сказати, що коли ви не маєте співчуття до його матері, і коли його помилки гіркі для вас...
– Це брехня! – скрикнула вона, рвучи свої чорні кучері. – Я любила його!
– ...якщо його помилки, – вів я далі, – не можуть зникнути з вашої пам'яті у таку годину, то гляньте на цю жінку, як на сторонню, як на жінку, що її ніколи не бачили, і надайте їй хоч якусь допомогу.
Увесь цей час місіс Стірфорс лишалась у тому самому нерухомому стані, і здавалося, ніщо не може зрушити її. Наче закостеніла, дивилася вона перед собою, раз у раз стогнала, мов німа, і безпорадно похитувала головою, але жодних інших ознак життя вона не виявляла. Міс Дартль раптом впала навколішки перед нею і почала розстібати їй сукню.
– Будьте ви прокляті! – сказала вона, озираючись на мене з гнівом і журбою. – То була лиха година, коли ви вперше прийшли сюди! Будьте ви прокляті! Йдіть геть!
Я вже вийшов був з кімнати, але ще раз повернувся і подзвонив, щоб скликати слуг. Міс Дартль обійняла безживну постать, все ще стоячи навколішки, плакала над нею, цілувала її, кликала її, колихала на грудях, мов дитину, і випробовувала всі можливі способи пробудити заснулі почуття. Не боячись більше лишити їх самих, я мовчки пішов і послав до них слуг.
Надвечір я повернувся, і ми поклали його в кімнаті матері. Вона, як мені сказали, була в тому ж стані. Міс Дартль не залишала її ні на хвилину; були запрошені лікарі, випробувані різні засоби, але вона лежала, мов статуя, тільки раз у раз глухо стогнала.
Я пройшов по всьому цьому будинку журби і завісив вікна. Вікна тієї кімнати, де він лежав, я завісив останніми. Я підвів його холодну й немов свинцеву руку та приклав її до свого серця, і весь світ здався мені заглибленим у смерть і мовчання, порушувані лише стогоном його матері.
XIХ. Емігранти
Ще одну справу належало мені зробити, перш ніж віддатися своїм почуттям. Я повинен був приховати жахливу подію від тих, хто від'їздив, і вирядити їх за океан у щасливому незнанні. Не можна було гаяти часу.
Тієї ж ночі я побачився з містером Мікоубером і доручив йому стояти між містером Пеготті та звісткою про недавню катастрофу. Він охоче взявся перехоплювати всі газети, через які містер Пеготті міг би довідатися про це.
– Якщо ця звістка дійде до нього, – сказав містер Мікоубер, б'ючи себе в груди, – то вона мусить спочатку перейти через це тіло!
Мушу зазначити, що містер Мікоубер, готуючись до нового життя, набрав якогось дуже сміливого контрабандистського вигляду, хоч і не зовсім агресивного, але готового до всякої рішучої оборони. Його можна було прийняти за сина пустелі, який давно звик жити поза межами цивілізації і збирався повернутися до своїх рідних хащів.