Я підбіг до нього, збираючись, здається, повторити те саме прохання. Та хоч який я був стривожений цим жахливим і незнаним для мене раніше видовищем, але рішучий вираз обличчя Гема і його погляд на море – саме такий погляд, як у той ранок, коли втекла Ем'лі, – раптом змусили мене схаменутись і зрозуміти, яка небезпека загрожує йому. Я вхопився за нього обома руками і почав благати тих самих матросів не слухати його, не допускати до самогубства, не давати йому кинутись у море!
Знову крик пролунав на березі, і, глянувши на корабель, ми побачили, що обривок вітрила жорстоко хльостав того з матросів, що тримався внизу, збив його нарешті і, немовби святкуючи перемогу, замайорів навколо енергійної людини, що лишилася сама на щоглі.
Перед таким видовищем і перед рішучістю спокійного відважного чоловіка, який уже встиг повести за собою половину присутніх людей, благання мої були такі ж безсилі, як і спроби вгамувати бурю.
– Мастере Деві, – сказав він, бадьоро потискаючи обидві мої руки, – якщо мій час настав, то він настав. Якщо ні, то я ще почекаю. Хай береже бог вас усіх! Хлопці, допоможіть! Я йду!
Мене обережно відштовхнули вбік і там тримали за руки, намагаючись, скільки я міг зрозуміти у своєму розпачі, пояснити мені, що Гем так чи інакше вирішив кинутись уплав, і що я можу тільки зашкодити тим, хто з берега повинен допомогти йому. Не знаю, що я відповідав, що вони мені на це казали; але я бачив, як на березі заметушились, як люди прибігли з канатом та кабестаном і з усіх боків оточили Гема. Потім я побачив його самого, в моряцькій куртці і штанях; один канат тримав він у руці чи обернув навколо зап'ястя, а другим оперезався. Один з цих канатів, згорнутий у кільце, матроси тримали так, щоб відпустити скільки буде треба.
Навіть своїми недосвідченими очима міг я бачити, що корабель кожної хвилини може розбитися на друзки. Бачив я, що він уже розколюється посередині, і що життя самотньої людини на щоглі висіло на волосинці. Але все ще тримався цей чоловік за життя. На ньому був незвичайний червоний берет – подібний до матроського, але яскравішого кольору. Подеколи він махав цим капелюхом, а тим часом дошки, що стояли між ним і загибеллю, вже тріщали і вигиналися то в той, то в інший бік, і корабельний дзвін уже правив панахиду по ньому. Я і тепер бачу, як він розмахує своїм капелюхом. Мені здавалось, я збожеволів від розпачу, бо не знаю чому, але чимсь нагадував він мені друга, милого колись.
Гем стояв один. Перед ним була буря, за ним юрба, що затамувала подих. Він дивився в море. Ось велика хвиля, відстрибнувши від берега, помчала назад. Він озирнувся на тих, що тримали канат, кинувся слідом за хвилею і почав відважну боротьбу, здіймаючись на гребенях хвиль, падаючи в провалля і зникаючи серед піни. Потім його відкинуло назад, і похапцем його витягли на берег.
Він був поранений; я здалека бачив кров на його обличчі, але він на це не звертав уваги. Він, здавалося, поспішно наказував дати йому більше волі, – так принаймні вирішив я з його жестів, – і знову кинувся в море.
Він пробивався до корабля, здіймаючись на гори, падаючи в долини, зникаючи в бризках піни, гойдаючись на хвилях то назад до берега, то вперед до корабля, борючись уперто і хоробро. Відстань була мала, але міць хвиль і вітру робила цю боротьбу смертельною. Нарешті він наблизився до корабля. Він був уже так близько, що ще один його могутній порив – і він схопився б за борт. Та ось високий зелений грізний вал насунувся, глянув через шхуну на берег, схопив її в могутні обійми, і шхуна зникла!
Коли я прибіг до того місця, звідки тягли канат, на морі гойдалося кілька уламків, ніби розбилася лише велика діжка. Збентеження було на обличчях усіх глядачів. Його витягли з води і поклали до моїх ніг... непритомного... мертвого. Його віднесли до найближчого дому; ніхто вже не затримував мене, я не відходив від нього і разом з іншими випробував усі засоби повернути його до життя; але великий вал забив його до смерті, його благородне серце заспокоїлося назавжди.
Я ще сидів біля ліжка, коли вже не було ніякої надії, коли все було випробувано і закінчено. Раптом один рибалка, що знав мене і Ем'лі ще дітьми, підійшов до дверей і прошепотів моє ім'я.
– Сер, – сказав він, і сльози побігли по його засмаглому обличчю, а бліді губи тремтіли, – чи не підете ви зі мною?
У погляді його я знов побачив свій неусвідомлений спогад. Вражений жахом, я схопив його за руку і спитав:
– До берега прибило чиєсь тіло?
– Так, – відповів він.
– Чи я знаю потопельника?
Він не відповів нічого.
Але він повів мене на берег. І на тому самому місці, де вона і я, двоє дітей, шукали мушлі... на тому самому місці, де тепер розкидані були уламки старого будинку-човна, зруйнованого бурею минулої ночі... серед руїн дому, якому він завдав такого лиха... я побачив його – він лежав, підклавши руку під голову, в тій самій позі, в якій я часто бачив його у шкільній спальні.
XVIII. Дві рани – свіжа і стара
Не було потреби, Стірфорсе, казати в годину нашої останньої розмови, коли я не міг навіть уявити, що вона стане годиною прощання... не було потреби казати: "Пам'ятай про мене тільки найкраще!" Я робив це завжди, і чи міг я робити інакше тепер, коли переді мною було таке видовище!
Чоловіки принесли ноші, поклали його на них, вкрили його корабельним прапором, підняли і понесли неживе тіло до будинку. Всі люди, що несли його, знали його раніше, ходили з ним у море, бачили його веселим і відважним. Вони несли його через дике ревіння бурі, зберігаючи урочисте мовчання серед довколишнього грому, і принесли його до хати, де вже оселилася смерть.
Але, опустивши ноші на ґанок, вони глянули один на одного, потім на мене, і шепіт пройшов між ними. Я зрозумів їх. Вони відчували, що не годиться класти його в тій самій кімнаті.
Ми пішли до міста і віднесли нашу ношу до готелю. Щойно спромігся я зібратися з думками, то послав по Джорема і попросив його приготувати екіпаж, яким би я зміг тієї ж ночі доставити його в Лондон. Я розумів, що на мені самому лежить піклування про тіло і важкий обов'язок підготувати його матір прийняти його; і я вирішив виконати цей обов'язок так вірно, як тільки міг.