– Без сумніву. Безперечно, ви повинні мати свою думку, – сказала моя бабуся.
– Саме так! – підтвердила місіс Мікоубер. – Я можу помилятись у моїх висновках, дуже ймовірно, що я помиляюсь, але моє особисте враження таке, що провалля між моїми родичами і містером Мікоубером виникло, мабуть, від побоювань моїх родичів, що містер Мікоубер може прагнути якоїсь фінансової допомоги. Я не можу звільнитися від думки, – вела далі місіс Мікоубер з дуже проникливим виглядом, – що є члени моєї сім'ї, які побоювалися, що містер Мікоубер проситиме їхніх імен... не на хрещення наших дітей, а для підписів під векселями.
Глибокодумний погляд, з яким місіс Мікоубер оголосила про це відкриття, ніби ніхто досі не міг ніколи про це й подумати, очевидно, трохи здивував мою бабусю. Вона коротко відповіла:
– Ну, мем, взагалі кажучи, я не дивувалася б, коли б воно так і було.
– Містер Мікоубер готується тепер скинути фінансові кайдани, які так довго сковували його, – сказала місіс Мікоубер. – Він збирається почати нове життя в країні, де є достатній простір для його талантів, і це, на мою думку, надзвичайно важливо; таланти містера Мікоубера вимагають широкого простору. І мені здається, що моїм родичам слід відзначити цю нагоду, приїхавши до нас на прощання. Я хотіла б, щоб мої родичі з приводу цього побачення влаштували бенкет своїм коштом; і щоб на цьому бенкеті хтось із найповажніших моїх родичів запропонував тост за здоров'я і процвітання містера Мікоубера; тут містер Мікоубер мав би нагоду викласти свої погляди.
– Мила моя, – трохи запально сказав містер Мікоубер. – Краще мені виразно сказати, нарешті, що якби я мав змогу викласти мої погляди перед тими зборами, то, мабуть, ці погляди здалися б їм трохи образливими, бо я гадаю, що твоя сім'я загалом є зібранням безсовісних снобів, а кожен з них окремо – невіглас і грубіян.
– Ні, Мікоубере, – сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою. – Ти ніколи не розумів їх, а вони ніколи не розуміли тебе.
Мікоубер кашлянув.
– Вони ніколи не розуміли тебе, Мікоубере, – повторила його дружина. – Вони, можливо, не здатні зрозуміти тебе. Коли так, то це нещастя для них самих. Я можу тільки пошкодувати про їхнє нещастя.
– Я надзвичайно шкодую, моя люба Еммо, – сказав містер Мікоубер з каяттям, – що допустився висловів, які хоч здалека могли б скидатися на міцні. Я хотів тільки сказати, що можу поїхати звідси, не чекаючи на прибуття твоїх родичів, які... ну, коротко кажучи, побажали б мені щасливої дороги, холодно знизавши плечима. І взагалі, я волів би залишити Англію з властивою мені самому швидкою рішучістю і не чекати на прискорення з того боку. А проте ти можеш бути певна, моя люба, що коли вони вдостоять відповіддю твої послання, – а судячи зі взаємного нашого досвіду, це малоймовірно, – то я аж ніяк не збираюся йти наперекір твоїм бажанням.
Коли ця справа влаштувалася так мирно, містер Мікоубер подав руку місіс Мікоубер і, глянувши на купу паперів, які лежали перед Тредльсом на столі, сказав, що залишає нас, і зробив це з превеликими церемоніями.
– Мій любий Копперфілде, – промовив Тредльс, відкинувшись на спинку крісла і поглядаючи на мене з любов'ю, від якої в нього очі червоніли і волосся на голові набувало різних незвичайних напрямків, – я не прошу пробачення, що обтяжую тебе справами, бо знаю – ти зацікавлений цим, і, крім того, справи, можливо, трохи розважать тебе. Я сподіваюся, хлопче, що ти здатний слухати нас?
– Я цілком спокійний, – сказав я, помовчавши. – Нам усім насамперед слід подумати про бабусю. Ти знаєш, скільки вона для нас зробила?
– Звичайно, звичайно, – відповів Тредльс. – Хто ж таке забуде?
– Але це ще не все! – вів я далі. – За останні два тижні щось нове турбує її. Вона їздила щодня до Лондона і назад. Часто вона рано-вранці вирушала і поверталася тільки ввечері. Вчора, напередодні цієї поїздки, вона повернулася додому майже опівночі. Ти знаєш, як вона піклується про інших. Вона не хоче мені сказати, що з нею трапилося.
Бабуся, коли я говорив, сиділа бліда та нерухома; нарешті кілька сльозинок пробігло її зморшкуватими щоками, і вона поклала свою руку на мою.
– Нічого, Троте, нічого! Цього не буде більше. Ти незабаром про все довідаєшся. Тепер візьмімося краще до справ Агнес.
– Я мушу віддати належне містерові Мікоуберу, – почав Тредльс. – Хоч він, мабуть, для себе працював не занадто багато, проте він невтомний, коли працює для інших. Я за ціле життя своє не бачив такої людини. Якщо він завжди такий, то, судячи з його діяльності, йому тепер приблизно біля двох сотень років. Ти не можеш уявити собі, з яким запалом він брався за справу, з яким азартом удень і вночі рився в паперах і розрахункових книгах, не кажучи вже про безліч листів, які він писав мені звідси до будинку Вікфілда, а іноді навіть просто через стіл, коли сидів навпроти мене, і було б значно легше поговорити.
– Листи! – скрикнула моя бабуся. – Гадаю, він навіть сни бачить у листах.
– А містер Дік також наробив дива! – вів далі Тредльс. – Позбувшись обов'язку стерегти Урію Гіпа, якого він так пильнував, що краще й не можна, він присвятив себе містерові Вікфілду, і справді, його прагнення бути нам корисним і його дієве сприяння в розшуках, списуванні, подаванні та організації книг і паперів – все це, можна сказати, нас самих заохочувало до праці.
– Дік – видатна людина! – вигукнула моя бабуся. – Я це завжди казала! Троте, ти знаєш це!
– Я радий сказати, міс Вікфілд, – продовжував Тредльс, з великою обережністю і великою серйозністю водночас, – що під час вашої відсутності містерові Вікфілду значно покращало. Звільнившись від злого демона, який довго тримав його в пазурах, і від болючих побоювань, які пригнічували його, він став зовсім іншою людиною. Подеколи навіть повертається його здатність напружувати пам'ять і зосереджувати думки на одному предметі; отже, він у багатьох випадках був нам дуже корисним у розбиранні справ, які без нього, через свою заплутаність, лишилися б зовсім нез'ясованими. Але моя справа тепер викласти результати – між іншим, досить важливі – а не балакати про всі помічені мною добрі обставини, інакше я ніколи не закінчу.