– Це безперечний факт, Копперфілде, – сказав Тредльс, на якого я глянув здивовано. – Містер Мікоубер радився зі мною щодо своїх намірів, і я намагався дати йому найкращі поради, які тільки міг.
– Якщо я не помиляюся, містере Тредльс, – вів далі містер Мікоубер, – то предметом мого наміру є надзвичайно важливе викриття.
– Надзвичайно важливе, – підтвердив Тредльс.
– Мабуть, за таких обставин, мем і джентльмени, – сказав містер Мікоубер, – ви зробите мені ласку на хвилину віддатися під керівництво людини, яка є не що інше, як уламок корабельної катастрофи, викинутий хвилями морськими на берег людства, але все ж таки є вашим співбратом, позбавленим тільки свого первісного вигляду внаслідок багатьох згубних особистих помилок і непереборної сили обставин?
– Ми цілком покладаємося на вас, містере Мікоубер, – сказав я, – і будемо робити все, що вам завгодно.
– Містере Копперфілд, – відповів на це містер Мікоубер, – ваша довіра в даному разі не зазнає помилки. Я хотів би попросити дозволу піти звідси на п'ять хвилин раніше за вас, а потім прийняти всіх присутніх у конторі Вікфілда і Гіпа, де я служу клерком, з візитом до міс Вікфілд.
Ми з бабусею глянули на Тредльса, і той кивнув на знак згоди.
– Більше нічого, – зазначив містер Мікоубер, – не маю я сказати нині.
По цій мові він, на моє здивування, урочисто вклонився нам усім і зник. Поведінка його взагалі була надзвичайно стримана, а обличчя надзвичайно бліде.
Тредльс тільки усміхнувся і похитав головою (на якій сторч стояло волосся), коли я допитливо глянув на нього. Тоді я вдався до останнього заходу: витяг годинника і почав відраховувати призначені п'ять хвилин. Бабуся тримала свого годинника в руках з тією самою метою. Коли умовлений строк минув, Тредльс подав моїй бабці руку, і ми всі пішли до старого будинку, не вимовивши дорогою жодного слова.
Ми знайшли містера Мікоубера за письмовим столом у конторі, на нижньому поверсі маленької башти, де він щось старанно писав чи старанно вдавав, ніби пише. Велика конторська лінійка була в нього засунута за жилет і стирчала звідти на фут або більше, являючи собою щось подібне до нового жабо.
Мені здалося, що від мене чекають промов, і я почав:
– Як ваше здоров'я, містере Мікоубер?
– Містере Копперфілд, – поважно відповів Мікоубер, – сподіваюся, що бачу вас у доброму здоров'ї!
– Чи вдома міс Вікфілд? – спитав я.
– Містер Вікфілд хворий, він лежить в ліжку, сер, слабкий на ревматичну пропасницю, – відповів він. – Але міс Вікфілд, безперечно, буде рада побачити давніх друзів. Чи не бажаєте увійти, сер?
Він пішов попереду нас до їдальні – першої кімнати, куди завітав я в цьому будинку – і, широко відчинивши двері колишнього кабінету містера Вікфілда, доповів дзвінким голосом:
– Міс Тротвуд, містер Девід Копперфілд, містер Томас Тредльс і містер Діксон!
Я не бачив Урії Гіпа від того знаменного ляпаса. Наш візит, очевидно, вразив його несподіванкою, тим більше, що він дивував і нас самих. Він не ворухнув бровами, бо не було чим ворушити, але він нахмурився до того, що майже зовсім заплющив свої оченята, похапливі рухи кощавої руки по підборіддю викривали збентеження і здивування. Я встиг помітити це, глянувши через плече моєї бабусі в той момент, коли ми переступали поріг, а вже через секунду він був таким же приниженим підлабузником, як і завжди.
– Щиро скажу, – скрикнув він, – це найнесподіваніша радість! Побачити, так би мовити, всіх друзів з парафії собору Святого Павла заразом – це такий бенкет для очей, що кращого й уявити собі не можна! Містере Копперфілд, сподіваюся, ви в доброму здоров'ї... і... якщо смію так покірно висловитися... приязні до людини, яка, щоб там не було, завжди лишалася вашим другом? Місіс Копперфілд, сподіваюсь, одужує? Ми нещодавно з превеликим жалем, запевняю вас, чули сумні звістки про її стан.
Мені соромно було дозволити йому взяти мою руку, але я не знав, що ще робити.
– Речі змінились у цій конторі, міс Тротвуд, від того часу, як я був смиренним клерком і тримав вашого поні, – сказав Урія, удавано посміхаючись. – Але я зовсім не змінився, міс Тротвуд.
– Авжеж, сер, – відказала моя бабуся, – правду вам сказати, я гадаю, що ви лишилися вірний тому, що обіцяли замолоду; якщо це зробить вам приємність, можу підтвердити.
– Спасибі, міс Тротвуд, – сказав Урія, вигинаючись і кривляючись, – за вашу милостиву думку! Мікоубере, скажіть, щоб доповіли про прибуття гостей міс Агнес... і матусі. Матуся неймовірно зрадіє, побачивши таке товариство! – додав він, присуваючи нам стільці.
– Ви не зайняті, містере Гіп? – спитав Тредльс, випадково зустрівши хитрий погляд Урії, коли той прагнув заразом і довідатися, чого ми хочемо, і приховати свої думки.
– Ні, містере Тредльс, – відповів Урія, сідаючи на своє звичайне місце в конторі і затискуючи свої кощаві руки між кощавими колінками. – Не настільки, наскільки можна було б бажати. Але адвокати, акули і п'явки не легко задовольняються, ви знаєте! А втім, у нас з Мікоубером руки повні роботи, бо містер Вікфілд уже майже ні на яку працю не здатен, сер. Але це не тільки обов'язок, але й приємність працювати для нього. Ви, здається, не дуже близько знайомі з містером Вікфілдом, Тредльсе? Якщо не помиляюсь, я тільки один раз мав честь бачитися з вами?
– Ні, я не був близько знайомий з містером Вікфілдом, – відповів Тредльс, – інакше я, мабуть, давно відвідав би вас, містере Гіп.
У тоні цієї відповіді було щось таке, що змусило Урію ще раз придивитися до гостя, і він зиркнув на нього понурими і зловісними очима. Але побачивши Тредльса, його добродушне обличчя, невимушену поведінку і волосся, яке стояло сторч, він відкинув усілякі підозри і, скривившись усім тілом, а особливо довгою шиєю, сміливо відповів:
– Я дуже шкодую про це, містере Тредльс. Ви б захоплювалися містером Вікфілдом так само, як і всі ми. Його маленькі слабкості змусили б вас тільки більше любити його. Але, якщо ви хочете почути красномовну хвалу моєму компаньйонові, то я вам вкажу на Копперфілда. Ця сім'я – його улюблена тема.
Поява Агнес, яку привів містер Мікоубер, перешкодила мені відхилити цей комплімент, якби я навіть хотів це зробити. Агнес, здалося мені, не так досконало володіла собою, як завжди, і помітно було, що вона зазнала тривоги і лиха. Але її сердечна ласка та спокійна краса сяяли від цього ще більше.