Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Сторінка 243 з 290

Чарлз Діккенс

Я знову потиснув його мужню руку і сказав, що виконаю його доручення, щойно зможу.

– Спасибі, сер – відповів він. – Ви дуже добрі, що пішли мені назустріч, ви були дуже добрі, що втішали дядю, розмовляли з ним увесь цей час. Мастере Деві, я дуже добре розумію, що хоч тітка поїде до Лондона раніше, ніж вони відпливуть, і вони ще побачаться, а все-таки мені вже дядю не бачити. Я це напевне знаю. Ми цього не кажемо один одному, але так воно буде і так буде краще. В останній раз, як ви його побачите... в найостанніший раз... ви передайте йому ще привіт і щиру подяку від сироти, якому він завжди був милішим за рідного батька.

Це я також обіцяв свято виконати.

– Ще раз дякую, сер, – сказав він, міцно потискаючи мені руку. – Я знаю, куди ви збираєтесь іти. На добраніч!

Він злегка махнув рукою, ніби хотів сказати, що не може бачити того місця, і пішов назад. Дивлячись йому услід, коли він у місячному промінні йшов через пустир, я бачив, як він кілька разів обертався обличчям до сріблястої смуги на морі, і йшов далі і далі, доки нарешті сам не почав здаватися далекою тінню.

Двері човна-будинку були розчинені, коли я наблизився. Увійшовши, я побачив, що всі меблі винесені, крім старої скрині, на якій з кошиком у руках сиділа місіс Геммідж і дивилася на містера Пеготті. Він сперся ліктем на грубу полицю каміна і дивився на жаринки, що догорали в каміні, але побачивши мене, бадьоро підвів голову і весело заговорив:

– Прийшли, як обіцяли, щоб попрощатися зі старим човном, мастере Деві? – промовив він, підіймаючи свічку. – Досить порожньо тепер, правда ж?

– Справді, ви не марнували часу, – відказав я.

– Атож, ми не байдикували, сер! Місіс Геммідж працювала, неначе... та вже не знаю, хто так працював би, як місіс Геммідж! – сказав містер Пеготті, поглядаючи на неї і марно вигадуючи досить похвальне порівняння.

Місіс Геммідж схилилася на свій кошик і нічого не сказала.

– Це та сама скриня, на якій ви, бувало, сиділи з Ем'лі, – прошепотів мені містер Пеготті. – Я її потім візьму з собою. А тут ваша колишня спаленька, подивіться, мастере Деві!.. Погожа сьогодні ніч, кращої бути й не може.

Справді, вітер був несильний, але віяв чимсь сумним; він неначе знав, що старий моряк покидає свою оселю, і скиглив так жалісно, що наганяв журбу. Все вже винесли з човна, навіть маленьке дзеркальце з облямівкою з мушель. Я згадував, як лежав тут, коли трапилася перша велика зміна в моєму житті. Згадував я блакитнооку дитину, яка зачарувала мене. Згадував Стірфорса, і мені здалося, ніби він тут, близько, ніби ось-ось зустріну я його за рогом.

– Мабуть, багато часу мине, доки човен знайде нових мешканців, – сказав містер Пеготті тихим голосом. – Усі тепер вважають це житло нещасливим.

– Він належить комусь із сусідів? – спитав я.

– Одному щогловому майстрові. Там, у місті, – відповів містер Пеготті. – Сьогодні ввечері я віддам йому ключ.

Ми зазирнули до другої комірчини і повернулися до місіс Геммідж, яка все ще сиділа на скрині. Та містер Пеготті попросив її підвестися, бо він уже поставив свічку на камін і хотів підняти скриню, щоб витягти її за двері, перш ніж загасити свічку.

– Даніелю, – сказала місіс Геммідж, раптом залишивши свій кошик і повиснувши на руці у Пеготті, – мій любий Даніелю, ось останні слова, які я скажу в цьому будинку: мене ти не повинен залишати! І не думай мене залишити, Даніелю! О, не думай про це!

Містер Пеготті здивовано поглядав то на місіс Геммідж, то на мене, то знову на неї, немов прокинувшись від сну.

– Не думай, милий Даніелю, не думай! – гарячково говорила місіс Геммідж. – Візьми мене з собою, Даніелю, візьми мене з собою і з Ем'лі! Я буду вашою служницею, терплячою і вірною. Якщо є раби в тих краях, куди ви їдете, то я буду вашою невільницею і буду щаслива, але не залишай мене, Даніелю, бо ти такий добрий і милий!

– Добра моя душа, – сказав містер Пеготті, похитуючи головою, – ти не знаєш, який то далекий шлях, і яке там буде важке життя.

– Ні, я знаю, Даніелю! Я можу собі уявити! – волала місіс Геммідж. – Але ось мої останні слова під цим дахом: я ляжу тут і помру, якщо мене не візьмуть з собою. Я можу копати землю, Даніелю, я можу працювати! Я можу терпіти важке життя. Я можу тепер любити й терпіти... більше, ніж ти гадаєш, Даніелю, якщо тільки захочеш випробувати мене. Я не торкнуся до пенсії, коли б навіть я вмирала в злиднях, Даніелю Пеготті; але з тобою і з Ем'лі я на край світу піду, якщо лише ви мені дозволите. Я знаю, чому; я знаю, ти думаєш, що я, самітна і всіма забута, буду скиглити, але, серденько моє, любий мій, тепер я вже не така! Я не дарма так довго сиділа тут і вартувала, і думала про свої поневіряння; не без користі просиділа. Мастере Деві, скажіть хоч слово за мене! Я знаю його звички і Ем'ліні звички також, мені знайоме їхнє лихо, і я зможу іноді втішити їх і за них попрацювати. Даніелю, добрий Даніелю, дозволь мені поїхати з тобою!

Місіс Геммідж схопила його руку й поцілувала її з незграбним захватом і любов'ю, з незграбною, але щирою відданістю і подякою, на які він заслуговував.

Ми витягли скриню, загасили свічку, замкнули двері ззовні і покинули зачинений човен-будинок, що вирізьблювався темною плямою серед хмарної ночі. Наступного ранку, коли ми поверталися до Лондона на імперіалі диліжанса, місіс Геммідж і її кошик займали одне з задніх місць, і місіс Геммідж була щаслива.

XIV. Я стаю свідком грізного вибуху

Коли до часу, що його так таємниче призначив нам містер Мікоубер, лишалося тільки двадцять чотири години, ми з бабусею почали радитись, як нам слід вчинити, бо їй дуже не хотілося залишати Дору. Ах, як легко мені було тепер носити Дору вгору і вниз сходами!

Незважаючи на вимогу містера Мікоубера, щоб моя бабуся неодмінно була свідком обіцяної ним події, ми були схильні влаштувати справу так, щоб міс Бетсі лишалася вдома, а ми з містером Діком були її представниками. Так ми вже й вирішили, але Дора порушила весь наш план, заявивши, що ніколи не пробачить ані собі, ані своєму поганому хлопчиськові, якщо бабуся залишиться вдома з будь-якого приводу.

– Я не буду розмовляти з вами, – сказала Дора моїй бабці, струшуючи своїми кучерями. – Я буду докучати вам. Я накажу Джіпові гавкати на вас цілий день. Я буду переконана, що ви справді сварлива стара, якщо ви не поїдете.