– Справді? – спитала бабуся, якій властива була небагатослівна добродушність. – Тоді я, звичайно, залишуся.
Вона взяла містера Пеготті під руку і пішла з ним до зеленої альтанки, що стояла в кінці саду; там вона сіла на лавку, а я поруч із нею. Було досить місця сидіти і містерові Пеготті, але він визнав за краще стояти, спершись рукою на садовий столик. Коли він стояв, уп'явши очі в свій капелюх і збираючись почати свою розповідь, я не міг не відзначити собі, яку міць і твердість духу виявляла його жилава рука, і як пасувала вона до його відкритого чола і металево-сивого волосся.
– Учора ввечері, – почав містер Пеготті, підвівши на нас очі, – я відніс мою милу дитину до свого помешкання, де давно вже чекав на неї, де все для неї було вже готове. Години минули, доки вона цілком отямилась, і тоді впала навколішки до моїх ніг і щиро розповіла мені про все, ніби молитву читаючи. Ви мені вірите, що як почув я її голос – який він був веселий і грайливий колись! – і побачив її, принижену, впокорену, то рана розкрилась у моєму серці, хоч і сповнене воно було подяки.
Він обтер рукавом обличчя, не ховаючи сліз, і відкашлявся, щоб говорити виразніше.
– "Та не довго було мені тяжко на душі: адже ж вона знайшлася!" – думав я собі. Варто було мені тільки згадати, що знайшлась, і все минулося. Не знаю, правду кажучи, чому це я згадую тепер. Хвилину тому я не думав ні слова говорити про це, але якось зірвалося воно з язика.
– Ви – самовіддана душа, – сказала моя бабуся, – ви будете винагородженні за це.
Містер Пеготті, на обличчі якого миготіли тіні зеленого листя, здивовано схилив голову до моєї бабусі, немовби дякуючи їй за добру думку, і знову підхопив втрачену нитку розповіді:
– Коли моя Ем'лі втекла, – сказав він, на хвилину запалившись гнівом, – з того дому, де тримав її в ув'язненні той строкатий змій, якого мастер Деві бачив... (він правдиво розповів про все, і хай бог прокляне його) – то втекла вона вночі. Темна була ніч, самі тільки зорі блищали на небі. Вона майже зовсім збожеволіла. Вона бігла край берега моря, гадаючи, ніби тут наш старий човен; і гукала нам, щоб ми відвернули обличчя, бо вона наближається. Вона сама чула свої зойки, ніби то хтось інший кричав; вона порізала собі ноги об гостре каміння і скелі, але нічого не відчувала, ніби сама була скелею. Далі і далі бігла вона, і вогонь палахкотів перед її очима, буря ревла в її вухах. І раптом – тобто, розумієте, їй так здалося, що раптом... – настав день, вогкий і вітряний, і вона лежала за купою каміння на березі, і якась жінка розмовляла з нею своєю мовою тамтешнього краю і запитувала, що з нею скоїлося?
Він бачив усе, що розповідав. Картина вимальовувалася перед ним так живо, що я й сам немов починав бачити її на власні очі. Але я не вмію передати його розповідь так сильно і яскраво, як це ввижалось йому. І тепер, довгий час потому, коли пишу це, я уявляю собі ті сцени не інакше як особистий їх свідок, – так глибоко врізалися вони мені в мозок.
– В очах у моєї Ем'лі помутилося... Тільки згодом вона краще вдивилась у цю жінку, – вів далі містер Пеготті, – і впізнала в ній одну з тих, з якими не раз розмовляла на березі. Бо хоч і далеко забігла вона тієї ночі, але вона і раніше багато подорожувала там пішки, в човнах і в екіпажі, і знала весь той прибережний край на цілі десятки миль. Не було ще своїх дітей у тієї жінки, бо вона нещодавно заміж вийшла, але вона мала незабаром народити дитинку, і хай мої молитви дійдуть до неба, щоб на все життя було в неї саме щастя, честь і втіха! Хай буде в неї така дитина, щоб любила і шанувала її на старість і допомогою була б їй до останньої години, хай вона буде їй янголом-охоронцем і в земному житті, і в небесному.
– Амінь! – додала моя бабуся.
– Вона була трохи несмілива і соромлива, – говорив містер Пеготті, – і сиділа за своїм веретеном чи ще якоюсь роботою, коли Ем'лі, бувало, розмовляла з дітьми. Але Ем'лі звернула увагу на неї і заговорила з нею, а та жінка сама любила діток, отож вони швидко заприятелювали. Потім вона завжди дарувала Ем'лі квіти, коли Ем'лі бувала в їхній місцевості. То саме вона тепер і запитувала, що таке скоїлось. Ем'лі розповіла їй, а вона... взяла її додому. Справді, взяла її до себе додому. Додому! – повторив містер Пеготті, затуляючи обличчя.
Він був більше зворушений цим добрим вчинком, ніж будь-чим іншим від тієї ночі, коли Ем'лі втекла. Ми з бабусею не наважувалися турбувати його.
– Ви розумієте, що хатинка їхня була маленька, – почав він знову, – але там знайшлося місце для Ем'лі... чоловік був на морі... і вона тримала цю справу в таємниці і вмовила сусідів (їх небагато було) тримати це також у таємниці. Ем'лі захворіла на люту гарячку, і ось що мені дуже дивно (може, це не так дивно для людей учених): мова тієї країни вивітрилася з її голови, і вона могла тільки своєю рідною розмовляти, і ніхто її не розумів. Вона пригадує, ніби їй це снилося, що лежала вона там, безперестанку розмовляючи своєю мовою, і все здавалось їй, що наш старий човен стоїть за найближчим мисом, і вона їх благала, щоб послали туди сказати, що вона вмирає, та принесли б їй хоч слово пробачення, хоч би одне тільки слово. Майже весь час їй здавалося... що той, про якого я оце говорив, стежить за нею через вікно, іноді ввижалось їй, що той, хто довів її до цього, стоїть у кімнаті... і вона кричала, щоб добра жінка не віддавала її, а водночас знала, що її не розуміють, і тремтіла від жаху, що ось зараз її схоплять і відвезуть. А перед очима все палахкотів вогонь, і у вухах ревіла буря; і не було для неї ні вчора, ні сьогодні, ні завтра; все, що колись було з нею в житті чи могло бути, і все, чого ніколи не було і ніколи не могло бути, – все це без пуття товклося навколо неї, і нічого не було ясного чи привітного, а все ж таки вона співала і сміялася з цього. Як довго це тривало, я не знаю, але потім настав сон; і в цьому сні іноді в неї з'являлася неймовірна сила, а потім вона ставала слабкою, як крихітна дитинка.
Тут він спинився, ніби хотів перепочити від усіх цих страхіть; помовчавши кілька секунд, він продовжував: