Після подальших міркувань ця думка здалася мені настільки ймовірною, що я відмовився від свого педагогічного плану, привабливого на словах, але некорисного на ділі. Я вирішив задовольнитися грайливим, дитячим, наївним характером своєї дружини і вже не намагався змінювати його. Мені самому страшенно набридло грати роль глибокодумного мудреця і бачити муки своєї ніжної подруги. Тому одного чудового дня я купив пару прегарних сережок для Дори і нашийник для Джіпа і повернувся додому з твердим наміром відновити своє колишнє щастя.
Дора зраділа цим маленьким подарункам і захоплено розцілувала мене, але якась тінь все ще залишалася між нами, і цю тінь я вирішив знищити за всяку ціну. Коли вже вона неминуча, то хай краще лежить тільки на моєму серці.
Я сів на канапу біля своєї дружини і вбрав сережки на її вушка, потім висловив побоювання, що ми останнім часом жили не так добре, як раніше, і що провина тут моя. У цьому я був щиро переконаний, бо так воно й було.
– Справа в тому, Доро, життя моє, – сказав я, – що весь цей час я намагався бути мудрим.
– І зробити мене мудрою? – несміливо вимовила Дора. – Чи не так, Доді?
Вона запитливо підвела свої гарненькі бровенята, і я у відповідь кивнув головою та поцілував її.
– Це ні до чого не приведе, – вела далі Дора, похитавши головою так, щоб сережки задзвеніли. – Ти сам знаєш, яка я дитина, і не забув, звичайно, як я просила тебе називати мене. А якщо ти не хочеш називати мене дитинкою-дружиною, то це означає, як на мене, що ти мене ніколи не любив. Напевно, тобі ніколи не спадало на думку, що було б краще, якби...
– Якби що, моя мила? – спитав я, бо вона раптом спинилася.
– Нічого, – сказала Дора.
– Нічого? – перепитав я.
Вона обійняла мене, засміялася, сама себе назвала дурною гускою і сховала своє гарненьке личко на моєму плечі та вкрила його такими густими кучерями, що я не міг забрати їх, щоб побачити її обличчя.
– Мені спадає на думку, що краще було б не робити зовсім нічого, ніж намагатися сформувати розум своєї маленької дружини, – сказав я, сміючись сам із себе. – Це не питання, справді, я цього певний.
– Так ось що ти хотів зробити? – скрикнула Дора. – Ах, дурненький хлопчику!
– Більше я цього не робитиму, – сказав я. – Я люблю її такою, яка вона є.
– Це ти не брешеш? Справді? – спитала Дора, щільніше пригорнувшись до мене.
– Для чого змінювати те, що подобалося мені стільки часу? – сказав я. – Ти не можеш бути кращою, ніж ти є, моя ніжна Доро. І ми не будемо вдаватися до всяких химерних дослідів, житимемо по-старому та будемо щасливі.
– Та будемо щасливі! – підтвердила Дора. – Так. Усе життя! І ти ніколи не будеш думати, що справи йдуть трохи не так, як слід?
– Ніколи-ніколи! – сказав я. – Будемо жити, як живеться.
– І ти ніколи більше не говоритимеш, що ми розбещуємо людей, – жартівливо благала Дора, – правда? Адже ж ти сам знаєш, як це погано.
– Ніколи-ніколи! – відповів я.
– Краще мені бути дурненькою, ніж нещасливою, правда? – спитала Дора.
– Краще тобі бути Дорою, ніж будь-ким у цілому світі.
– У цілому світі? Ах, Доді! Це ж величезне місце!
Вона похитала головою, глянула на мене своїми ясними щасливими очима, розцілувала мене, весело засміялась і втекла, щоб одягти на Джіпа новий нашийник.
Так закінчилася моя остання спроба домогтися хоч якихось змін у своїй дружині. Це мені не вдалося. З усією своєю мудрістю я лишився самотній і не міг розповідати свої думки Дорі, яка бажала, щоб я поводився з нею, як з дитиною. Я вирішив, наскільки це можливо, сам піклуватися про господарство, але заздалегідь передбачав, що зі всією своєю старанністю не досягну майже ніяких результатів, якщо тільки не візьму на себе знову роль павука і не буду завжди насторожі.
Але ж тінь вже не мала більше роз'єднувати нас, а мала тепер спочивати лише на моєму серці? Чи куди вона падала?
Колишнє важке почуття все ще затьмарювало моє життя. Воно глибше вкоренилося в мені і, здається, зовсім не змінилось. Як і колись, було воно невизначеним і ніби навіювалося мені журливою мелодією, ледве чутною серед глибокої ночі. Я щиро любив свою дружину і вважав себе щасливим, але то було не те щастя, яке колись вимальовувалося у моїй уяві. Чогось було шкода, чогось бракувало для мого цілковитого добробуту.
Я дав собі слово зобразити свої думки і почуття, і тому знову розглядаю їх з більшою увагою, щоб виставити на світло таємницю своєї душі. Те, чого бракувало мені для повноти блаженства, я все ще вважав, як і завжди, мрією своєї юнацької фантазії – мрією нездійсненною, як я довідався пізніше, з болісним почуттям, як і всі інші чоловіки. Але одне не підлягало жодному сумніву: було б краще, якби дружина могла більше допомагати мені та розділяти зі мною думки, бо мені не було з ким ділитись ними; і я знав напевно, що це не виходило за межі можливого.
Я дивно вагався між двома протилежними висновками: з одного боку, те, що я відчував, здавалося мені загальним, неминучим законом; з другого боку, моє становище здавалось мені винятковим, і я цілком був певен, що справи мої могли б піти інакше. Я не повністю усвідомлював протилежність цих двох висновків. Коли я думав про легкі та нездійсненні мрії юнацтва, я згадував той кращий вік, попередник років зрілої мужності – вік, що минув для мене раз і назавжди. І тоді я згадував дні, проведені з Агнес в милому старому будинку. Вони з'являлися переді мною, мов тіні померлих, які можуть ожити в іншому світі, але яким ніколи не судилося повернутися на землю.
Іноді мені спадало на думку, що було б і що могло б бути, якби Дора і я ніколи не знали одне одного. Але вона так щільно була пов'язана з моїм існуванням, що подібна думка здавалася мені неймовірною і швидко зникала, наче летюча нитка павутиння в повітрі.
Я завжди любив Дору. Те, про що я пишу, дрімало в глибинах моєї душі, і лише подеколи ледве помітно прокидалося, щоб знову поринути в глибокий сон. Ніколи ці думки не поставали переді мною у виразному, певному вигляді, та навряд чи вони мали будь-який вплив на мої слова чи вчинки. Я зносив тягар наших маленьких турбот і своїх власних планів; я писав, Дора лагодила пера, і обоє ми відчували, що кожен з нас виконує обов'язки, які йому випали. Вона щиро любила мене і пишалася таким чоловіком. Іноді Агнес у своїх листах до Дори вписувала кілька палких рядків про гордість та цікавість, з якою мої давні друзі чують новини про мою славу, що зростає, і з якою насолодою читають вони мої книжки, немов чують оповідання з уст самого автора. Дора читала ці місця вголос, зі сльозами радості на ясних оченятах, і називала мене своїм милим, розумним, відомим хлопчиком.