– Ні, – сказав я безпорадно, – я не мав приємності…
– Він увійшов сюди, – сказав лакей, поглядаючи на кухоль, – замовив склянку цього пива… за всяку ціну… я не радив йому… випив і впав мертвий. Воно було занадто старе для нього. Не слід було йому пити, факт.
Я був дуже вражений оповіданням про цей сумний випадок і сказав, що, мабуть, краще мені випити трохи води.
– Та бачите, – мовив лакей, усе ще поглядаючи на пиво й заплющивши одне око, – наші хазяї не люблять, коли замовлене залишається невипитим. Це їх ображає. Але я вип'ю, якщо хочете. Я звик до нього, а звичка – це все. Сподіваюся, що це мені не дуже зашкодить, коли я тільки схилю голову назад і проковтну його швидко. Пити?
Я відповів, що він зробить мені послугу, випивши пиво, коли й справді думає, що може зробити це безпечно, але хай в жодному разі не чинить так собі на шкоду. Він нахилив голову назад, умить вилив собі в рота весь кухоль, і я страшенно злякався, що його спіткає доля бідолашного містера Топсоєра. Але все було гаразд. Воно йому ні трохи не зашкодило. Навпаки, питво начебто збадьорило його.
– А що це в нас тут? – спитав він, тикаючи виделкою в мою тарілку. – Чи не баранячі котлети?
– Баранячі котлети, – підтвердив я.
– О боже мій! – вигукнув він. – Я й не знав, що то баранячі котлети! Адже ж баранячі котлети – найкраща річ, щоб знешкодити поганий вплив цього пива. Хіба ж це не щасливий збіг обставин?
Отож він схопив однією рукою котлетку, а другою картоплину, і з'їв їх з чудовим апетитом, на моє велике задоволення. Потім він узяв другу котлетку та другу картоплину; а після цього – ще одну котлетку і ще одну картоплину! Коли ми з цим покінчили, він приніс мені пудинг і поставив його переді мною. Деякий час лакей задумливо стояв, ніби пережовуючи жуйку.
– Як подобається вам пиріг? – сказав він, ніби опам'ятавшись.
– Це пудинг, – відповів я.
– Пудинг? – вигукнув він. – Та й справді, боже мій, це таки пудинг! Що? – вів він далі. – Ви ж не збираєтеся сказати, що це пудинг із листкового тіста?
– Так, це він і є.
– Та слухайте, пудинг з листкового тіста, – крикнув він, беручись до столової ложки, – це мій улюблений пудинг. Хіба ж це не щасливий збіг обставин? Ану, малий, побачимо, хто швидше впорається.
Звичайно, що лакей упорався швидше. Іноді мені здавалося, що я випереджаю його. Але що значила моя чайна ложка перед його столовою ложкою, моя швидкість – перед його швидкістю, мій апетит – перед його апетитом! Після першого шматка я переконався, що не маю жодного шансу випередити його. Ніколи не бачив, щоб хтось так насолоджувався пудингом, як він. Коли нічого вже не лишилося, він ще весело реготав, мов продовжував насолоджуватися.
Побачивши, що він такий добрий приятель і товариш, я наважився попросити перо, чорнила й папір, щоб написати листа до Пеготті. Він не тільки негайно приніс це, але ласкаво дивився мені через плече, поки я писав листа. Коли я закінчив, він спитав мене, до якої школи я їду. Я відповів:
– Біля Лондона, – більше я нічого не знав.
– Ой лишенько, – зажурився він, – який жаль!
– Чому? – спитав я.
– О боже, – сказав він похитуючи головою, – саме в тій школі поламали хлопцеві ребро... два ребра… то був маленький хлопчик. Було йому… стривайте… скільки вам приблизно років?
Я відповів, що мені нема дев'яти.
– От саме стільки ж і йому було, – сказав він. – Йому було вісім років і шість місяців, коли йому зламали перше ребро; вісім років і вісім місяців, коли зламали друге і покінчили з ним.
Я не міг приховати від себе і від лакея, що то був неприємний збіг обставин, і спитав, як це зробили. Відповідь його не дуже підбадьорила мене, бо складалася вона з одного зловісного слова:
– Били!
Ріг кондуктора поштової карети проревів саме вчасно. Я підвівся і рішуче спитав, витягши гаманця з кишені, чи маю я щось сплатити.
– Аркуш паперу для листа, – відповів він. – Чи ви колись купували аркуш паперу для листа?
Я щось не пригадував.
– Це дорога річ, – сказав він, – бо податки великі – три пенси. Ось як обкладають нас податками в цій країні. Більш нічого, крім чайових. Про чорнило не будемо говорити, на ньому вже я втрачаю.
– Скільки ви... скільки я... скільки слід мені було... скільки треба було б заплатити на чай, насмілюся спитати? – пробелькотів я, зашарівшись.
– Коли б я не мав дітей, яким прищепили віспу, – сказав лакей, – я не взяв би й шести пенсів. Коли б я не підтримував стареньку матір та ще й улюблену сестру, – тут лакей почав дуже хвилюватися, – я не взяв би й фартінга. Коли б я служив на доброму місці та зі мною тут добре поводились, я б сам просив вас прийняти подарунок, але не брав би з вас. Та я живу в розбитій халупі... сплю на вугіллі, – тут лакей залився сльозами.
Мене дуже зворушило його нещастя, і я відчув, що кожен подарунок, менший за дев'ять пенсів, був би ознакою жорстокості та безжальності. Тоді я дав йому один з моїх блискучих шилінгів. Він узяв гроші з превеликою поштивістю та відразу підкинув монету, аби переконатися, що вона не фальшива.
Я був трохи розчарований, коли дізнався, що мав би з'їсти обід самостійно, без будь-чиєї допомоги. Це я зрозумів, почувши, як та жінка з вікна сказала кондукторові, коли той допомагав мені всістися до карети:
– Обережніше з цим хлопчиком, Джордже, бо він може луснути!
Ще й служниці вискочили з дверей і, сміючись, дивилися на мене, як на маленьке диво. Мій бідолашний друг лакей, забувши про своє лихо, здається, аж ніяк не був стурбований цим. Навпаки, він без усякого сорому приєднався до загального сміху – напевно, саме в цей момент я почав сумніватися в ньому. Але я був по-дитячому простодушний і звик вірити дорослим (дитячі риси, які, на жаль, мають передчасно замінитися життєвою мудрістю), тому навіть і тоді не насмілився хоч якось серйозно підозрювати його.
Мушу визнати, що дуже неприємно було мені так незаслужено стати об'єктом жартів кур'єра і кондуктора. Вони сказали, що карета посувається важко, бо я в ній сиджу, і що краще було відіслати мене вантажною фурою. Оповідання про мій уявний апетит миттю облетіло всіх пасажирів і дуже звеселило їх. Вони запитували, чи платитимуть за мене в школі як за двох братів, чи як за трьох. Усю дорогу розважалися вони подібними приємними жартами. Найгіршим було розуміти, що я маю соромитись їсти, якби з'явилася така можливість, і що після легенького обіду я мав лишатися голодним усю ніч (поспішаючи, я забув свої пироги в готелі). Мої побоювання виправдалися. Коли ми зупинилися повечеряти, я не наважився нічого замовити собі, хоч мені й дуже хотілося. Сівши біля каміна, я сказав, що нічого не хочу. Та й це не врятувало мене від жартів. Хрипкоголосий джентльмен з грубим обличчям, який жував бутерброди майже всю дорогу, крім того часу, коли смоктав пиво з пляшки, сказав, що я схожий на плямистого удава, який за один раз наїдається на довгий час. По цій мові він моментально почав уминати варену яловичину...