– Містер Джеймс і я, мем...
– Не звертайтеся до мене, – обірвала вона, насупивши брови.
– Містер Джеймс і я, сер...
– І до мене, будь ласка, – сказав я.
Містер Літтімер, зовсім не розгубившись, низьким уклоном дав зрозуміти, що все приємне нам – приємне і йому. Він сказав:
– Містер Джеймс і я були за кордоном з цією молодою жінкою, відколи вона залишила Ярмут під опікою містера Джеймса. Ми побували в різних місцевостях і побачили чимало чужих країн. Ми побували у Франції, Швейцарії, Італії – одним словом, майже всюди.
Він глянув на спинку лави, немовби до неї звертаючи свою мову, і тихо тарабанив пальцями по дереву, ніби стукав по клавішах німого фортепіано.
– Містер Джеймс був надзвичайно прив'язаний до цієї молодої жінки і значно більш спокійний і задоволений своїм становищем, ніж будь-коли відтоді, як я перебував у нього на службі. Молода жінка виявилася дуже здібною і швидко навчилася чужих мов; у ній неможливо було впізнати колишню сільську дівчину. Я помітив, що де б ми не з'являлись, усі на неї дивилися з захопленням.
Міс Дартль схопилася рукою за бік. Я бачив, як Літтімер, потайки глянувши на неї, ледве помітно посміхнувся.
– Справді, всі надзвичайно дивувалися цій молодій жінці. Чи то через її вбрання, чи через вплив повітря і сонця, чи внаслідок того, що про неї так багато піклувалися – в будь-якому разі вона привертала загальну увагу.
Він на секунду спинився. Міс Дартль невтомно оглядала очима далекий краєвид і прикусила нижню губу, щоб змусити себе мовчати.
Залишивши спинку лави, містер Літтімер склав руки, потім переніс вагу тіла на одну ногу, опустив очі, нахилив голову вперед і трохи вбік і провадив:
– Молода жінка деякий час жила таким життям, вдаючись іноді до приступів поганого настрою. Її смуток і нудьга стали помалу набридати містерові Джеймсу, і справи наші пішли вже не так гладко. Містер Джеймс знову став непокоїтися. Що більше він непокоївся, то гірше починала поводитися вона, і мушу зазначити, що досить складним було моє становище між ними обома... Буває, влагодиш щось одне, а там виникає нова неприємність, потім знову і знову. Все це тривало довше, ніж можна було чекати.
Міс Дартль одвернулася від краєвиду і знову подивилася на мене тим самим зловісним поглядом. Містер Літтімер, затуливши рота рукою, ввічливо кашлянув і вів далі, переступивши з ноги на ногу.
– Нарешті, після багатьох розмов і докорів, містер Джеймс одного чудового ранку залишив околиці Неаполя, де була у нас вілла (молода жінка дуже любила море). Пообіцявши їй повернутися днів за два, він доручив мені сказати, що для загального добра він, – тут знову пролунав короткий кашель, – покинув її назавжди. Але містер Джеймс, мушу зазначити, тримався щодо неї надзвичайно благородно. Він запропонував, щоб вона вийшла заміж за людину, надзвичайно респектабельну, яка погоджувалася не звертати ні найменшої уваги на її минуле. Принаймні кращого шлюбу вона ніколи не могла бажати за звичайного стану речей: всі її родичі – люди найнижчого походження.
Він знову переступив ногами і облизав губи. Я був певний, що мерзотник говорив про самого себе; моє переконання відбивалось і на обличчі міс Дартль.
– Мені доручено було повідомити її про це. Мені приємно було звільнити містера Джеймса від важкого становища і сприяти відновленню сімейної гармонії між ним і ніжною матір'ю, яка так багато пережила заради нього. Ось чому я взяв на себе таку місію. Відчай молодої жінки при звістці, що він залишив її назавжди, перевершував усякі сподівання. Вона прямо-таки збожеволіла, і довелося вдатися до примусових заходів: інакше, не маючи ножа або змоги кинутись у море, вона розбила б собі голову об мармурові східці.
Міс Дартль сиділа, спершись на спинку лави, і, здавалося, з захватом і насолодою вбирала слова цієї людини.
– Але коли я дійшов до другої частини даного мені доручення, – сказав містер Літтімер, ніяково потираючи руки, – до тієї частини, яку ніхто не міг би тлумачити інакше, ніж як вияв добрих намірів, тоді ця молода жінка показала себе в своєму справжньому вигляді. Ніколи не бачив я лютішої особи. Її поведінка була напрочуд погана. У ній було не більше вдячності, не більше чуття, не більше терплячості, не більше розуму, ніж у дереві чи камінні. Якби я вчасно не вжив заходів обережності, ця жінка зажадала б моєї крові.
– За це я ще більше поважаю її, – гнівно сказав я.
Містер Літтімер схилив голову, немовби кажучи: "Невже, сер? А втім, ви ще молоді!", і знову повернувся до розповіді.
– Одним словом, необхідно було на деякий час забрати від неї всі речі, якими вона могла завдати собі чи іншому шкоди, та тримати її під замком. Незважаючи на це, однієї ночі вона втекла, виламавши ґрати, що їх я власноруч припасував до вікна, і спустившись по виноградній лозі. Відтоді її ніхто не бачив і нічого про неї не чув, скільки я знаю.
– Вона мертва, мабуть! – сказала міс Дартль з такою посмішкою, ніби ладна була топтати ногами труп дівчини.
– Очевидно, вона втопилася, міс, – зазначив містер Літтімер, удаючи, ніби просить пробачення перед міс Дартль за звернення до неї. – Це дуже ймовірно. А проте вона могла знайти собі притулок у якогось рибалки. Вона завжди рада була товариству простих людей і досить часто розмовляла на березі з дітьми та дружинами рибалок, гойдаючись на човні. Я сам бачив, міс Дартль, як вона годинами віддавалася цій розвазі, коли не бувало вдома містера Джеймса. Містер Джеймс аж ніяк не був задоволений, довідавшись одного разу, що вона говорила дітям про свого батька-рибалку, розповідаючи між іншим, як вона на батьківщині своїй блукала колись берегом так само, як вони.
О, Ем'лі! Бідолашна красуне! Яка картина постала переді мною, коли я уявляв її на чужому березі серед дітей, що нагадували їй давній щасливий час невинності! Їхнє лепетання змушувало її замислюватись і мріяти про скромне щастя бути матір'ю таких самих малят і дружиною бідняка, а море шуміло, повторюючи свій довічний приспів: "Не повернеш!"
– Коли стало ясно, що нічого не можна зробити, міс Дартль...
– Хіба я не наказувала вам не звертатися до мене? – сказала вона зневажливо і гнівно.