Він пройшовся кімнатою, і, повернувшись на те саме місце, схопився тремтячою рукою за спинку крісла. Голос його тремтів так само, як його рука.
– Я гадав, що ставши моєю дружиною, вона буде врятована від небезпек і злигоднів життя. Я втішав себе цією думкою і був певний, що, при всій нерівності нашого віку, вона житиме спокійно в моєму домі, не знаючи злиднів і дрібних прикростей. Я зважив і на той час, коли після моєї смерті вона, все ще молода і прекрасна, дістане волю панувати над своєю долею, ґрунтуючись на зрілому розумі. Так, джентльмени, ця думка також у мене була, присягаюся честю.
Великодушність і благородство осяювали ясним світлом чесне обличчя доктора Стронга. Кожне його слово мало таку силу, що навряд чи можливо було посилити його.
– Життя моє з цією леді було щасливе. Аж до цього вечора я безперервно благословляв той день, у який завдав їй великої кривди, зробивши її своєю дружиною.
Його голос помалу слабшав; після цих слів він замовк на кілька секунд. Потім казав далі:
– Все своє життя я був бідолашним мрійником. Пробуджений тепер, я насправді бачу, як природно в її становищі співчувати товаришеві свого дитинства і своєму ровесникові. Це слушно, боюся, що в голові її виникають невинні думки про те, що могло бути і чого не сталося лише через мене. У цю годину важкого випробування багато чого бачу я зовсім не в тому світлі, в якому бачив раніше. Але, висловивши цю думку, я заявляю, джентльмени, що ні найменша тінь підозри не повинна далі поєднуватися з ім'ям цієї шляхетної жінки!
На якусь мить його очі спалахнули, а голос зробився твердим. Ця мить минула, і він заговорив знову:
– Отже, я вперше довідався тепер, що стало причиною її нещастя. Намагатимуся знести це з повною покірливістю. Не я маю дорікати їй, а вона мені. Відтепер мій перший обов'язок – врятувати її від жорстоких і несправедливих наклепів, що від них, як я бачу, не могли звільнитися навіть мої найкращі друзі. Що самотніше ми будемо жити, то легше мені буде виконувати цей обов'язок. І коли прийде час, – дай боже, щоб він настав швидше! – коли смерть моя звільнить її від примусу, я з довірою і любов'ю закрию очі перед її чесним обличчям, і вона зможе, без жалю і смутку, спокійно тішитися щасливішими днями.
Я не міг бачити його в цю хвилину, бо великодушна щирість доктора затьмарила мої очі сльозами. Зробивши крок до дверей, він додав:
– Джентльмени, я відкрив вам своє серце. Я певний, що ви поважатимете мої слова. Все, що було сказано сьогодні, не повинно більше повторюватися ніколи. Вікфілде, старий друже, допоможіть мені піти нагору.
Містер Вікфілд поспішив подати йому руку. Ні слова не мовивши, поволі вийшли вони з кімнати. Урія стежив за ними.
– Ну, мастере Копперфілд, – звернувся Урія до мене. – Речі обернулися зовсім інакше, ніж можна було чекати, старий професор – який він чудовий чоловік! – сліпий, мов цеглина... А втім, треба гадати, місіс Стронг не стоятиме тепер мені на дорозі, збочить з колії!
Варто мені було лише почути його голос, щоб остаточно розлютитися. Такого приступу гніву не відчував я ніколи – ні раніше, ні потім.
– Негіднику! – скрикнув я. – Нащо вам треба було затягати мене в свої диявольські плани? Як ви смієте звертатися до мене тепер, брехлива бестіє, ніби ми з вами діяли спільно?
Ми стояли віч-на-віч, і я виразно побачив на його обличчі те, що й раніше добре розумів, – він був у захваті від того, як йому пощастило зробити мене спільником своєї бридкої змови, як він навмисно принизив мене, як вдало він розставив свої пастки для мене. Я не втримався. Його худорлява щока спокусливо вимальовувалася переді мною, я замахнувся і вдарив по ній розкритою долонею так міцно, що пальці в мене запалали, як опечені.
Він схопив мою руку в свою долоню, і хвилину ми непорушно дивилися в очі один одному. Ця хвилина здалась мені надзвичайно довгою. Білі сліди від моїх пальців згодом стали багряними.
– Копперфілде, – придушено прошепотів він нарешті, – чи ви позбулися розуму?
– Я позбувся вас! – сказав я, видираючи свою руку. – Собако, я не хочу вас більше знати!
– Та невже? – сказав він, змушений від болю притиснути свою руку до щоки. – А може, вам не пощастить це зробити? Хіба це не невдячно з вашого боку?
– Я досить часто показував вам, – сказав я, – що зневажаю вас. Тепер я це довів вам виразніше. Я не боюся ваших бридких інтриг. Що ж вам ще робити, як не інтригувати?
Він прекрасно зрозумів цей натяк на обставини, які досі тримали мене в стосунках з ним. Можливо, я втримався б і від ляпаса, і від натяку, якби в той вечір Агнес не заспокоїла мене своєю рішучою відповіддю.
Знову запанувала довга пауза. Його очі, звернені на мене, змінювали всі відтінки, від яких очі можуть бути потворними.
– Копперфілде, – сказав він, віднімаючи від щоки свою руку, – ви завжди йшли проти мене. Я знаю, що ви завжди були проти мене в домі містера Вікфілда.
– Можете думати, що вам завгодно, – сказав я, все ще пройнятий люттю, – якщо це неправда, то тим більше гідне вас!
– А все ж таки, я завжди любив вас, Копперфілде! – промовив він.
Я вирішив не відповідати йому, взяв капелюха та зібрався піти. Але Урія став між мною і дверима.
– Копперфілде, – сказав він, – у всякій сварці повинні бути дві сторони. Я не хочу бути однією з цих сторін.
– Можете йти під три чорти! – промовив я.
– Не кажіть цього, – відповів він, – я знаю, що потім ви пошкодуєте. Як могли ви так принизитися переді мною, щоб виявити свою запальну вдачу? Але я прощаю вас!
– Ви прощаєте мене! – презирливо повторив я.
– Так, і ви нічого з цим не можете зробити! – відповів Урія. – Подумати лише, що ви змогли образити мене, коли я завжди був вашим другом! Але не може бути сварки без двох сторін, а я не хочу бути стороною. Я залишуся вашим другом, наперекір вам! Отже, ви знаєте, на що вам слід чекати.
Ми змушені були розмовляти пошепки, щоб не потривожити жителів будинку в цей пізній час. Це не могло заспокоїти моїх почуттів, хоч гнів уже трохи охолов. Я сказав, що можу чекати від нього всього, чого чекав раніше і в чому ще ніколи не помилявся. Потім я відчинив двері, защемивши його ними, наче хотів розчавити, як горіх, і швидко вийшов. Але Урія також пішов за мною – в напрямку до квартири своєї матері – і перш ніж я зробив сотню кроків, він наздогнав мене.