Не треба й повторювати тут, наскільки я був зобов'язаний Агнес щоразу, коли намагався узгодити свої вчинки з цим правилом. Моя розповідь з вдячною любов'ю переходить до Агнес.
Вона приїхала погостювати два тижні у доктора. Містер Вікфілд був давнім другом доктора, і доктор хотів поговорити з ним про справи та допомогти. Агнес мала розмову з доктором, коли була в Лондоні минулого разу, тож теперішній її візит разом із батьком мав вирішити їхні справи. Я не дуже здивувався, коли Агнес розповіла мені, що їй доручено підшукати квартиру для місіс Гіп; ревматичні болі цієї старої посилились і вимагали зміни клімату. Не був я також здивований, коли вже наступного дня Урія, як почтивий син, привів свою достойну матусю на нову квартиру.
– Бачите, мастере Копперфілд, – сказав він, коли змусив мене піти гуляти в його товаристві в докторовому саду, – коли людина любить, то людина завжди трохи ревнує, принаймні людина хоче не спускати очей з коханої особи.
– До кого ви тепер ревнуєте? – спитав я.
– Дякую, мастере Копперфілд, – відказав він. – Тепер ні до кого особливо... принаймні ні до якої особи чоловічої статі.
– Ви хочете сказати, що ревнуєте до особи жіночої статі?
Він скоса глянув на мене своїми зловісними червоними очима і зареготав.
– Справді, мастере Копперфілд, – сказав він. – Мені слід було б сказати містере, але я знаю, що ви пробачите мою давню звичку... ви такий вкрадливий, що відкупорюєте мене, як пляшку. Добре, я не проти вам розповісти, – провадив він далі, поклавши свою слизьку, мов риба, руку на моє плече. – Я взагалі не дамський кавалер і ніколи не був кавалером із місіс Стронг.
Його очі позеленіли, коли він, хитро посміхаючись, пильно подивився на мене.
– Що ви цим хочете сказати? – спитав я.
– Ні, хоч я і юрист, мастере Копперфілд, – відповів він з гидкою гримасою, – але зараз я хочу сказати тільки те, що сказав.
– А що ви хочете сказати своїм поглядом? – спокійно наполягав я.
– Моїм поглядом? Боже мій, Копперфілде, це суворий допит! Що я хочу сказати своїм поглядом?
– Так, – відповів я. – Вашим поглядом.
Це начебто дуже розважило його, і він зареготав так щиро, як міг. Почухавши підборіддя, він опустив очі й почав говорити:
– Коли я був лише вбогим клерком, вона завжди дивилася на мене згори вниз. Вона завжди запрошувала мою Агнес до себе і завжди приятелювала з вами, мастере Копперфілд; але я стояв занадто низько, бачте, щоб привертати до себе її увагу.
– Ну, – сказав я. – Припустімо, що так воно й було.
– ...і занадто низько стояв щодо нього, – вів далі Урія, дуже виразно й вдумливо вимовляючи слова і все ще чухаючи підборіддя.
– Хіба ж ви не досить добре знаєте доктора, – сказав я, – і гадаєте, що він здатний помітити вашу присутність, якщо тільки ви не опинитеся просто перед його очима?
Він знову скоса глянув на мене і простягнув уперед своє підборіддя, щоб зручніше його чухати.
– О, що ви, я кажу не про доктора! Не про нього, бідолашного. Я маю на увазі містера Мелдона.
Серце моє завмерло. Всі мої давні сумніви й підозри, думки про щастя і спокій наївного доктора, загадки про невинність та загрозу, що я не міг їх розгадати, – все миттю опинилося перед моїми очима милістю цієї бридкої потвори.
– Він ніколи не міг увійти до контори, щоб не наказати виштовхати мене звідти, – говорив Урія. – Він був одним із вас, благородних джентльменів. Я був дуже вбогий і смиренний, і таким я лишився. Але мені не подобалися такі витівки, і тепер вони не подобаються мені.
Він дав спокій своєму підборіддю і втягнув щоки всередину настільки, що, здавалося, вони зіткнулись у нього в роті між зубами; весь час він продовжував скоса дивитися на мене.
– Вона – одна з ваших милих панночок, ця жінка, – він поволі продовжував, надавши природної форми своєму обличчю, – і звичайно, вона не стане приятелювати з такими людьми, як я, мені це відомо. Вона – саме така особа, що буде навертати мою Агнес до вищого рівня. Так от, я в жодному разі не кавалер, мастере Копперфілд, але в мене здавна є очі на лобі. Ми, вбогі люди, здебільшого маємо гострі очі і вміємо дивитись.
Я намагався прибрати байдужого вигляду, але з його обличчя помітив, що це мені не вдалося.
– Так от, я не дозволю, щоб мене зневажали, Копперфілде, – продовжував він, підводячи ту частину свого обличчя, де мали б міститись його руді брови, – і я зроблю все, щоб розбити цю дружбу. Я її не схвалюю. Я не боюся розповісти вам, що в мене досить упертий характер, і я змету зі свого шляху всіх, хто мені заважає. Я не дозволю, щоб проти мене змовлялися.
– Ви завжди чините змови проти когось, і тому вам здається, що інші чинять так само – така моя думка, – сказав я.
– Може, воно й так, мастере Копперфілд, – відповів він. – Але в мене є мета, як каже мій компаньйон, і я за всяку ціну досягну своєї мети. Я людина смиренна і вбога, це правда, але все ж таки нікому не дозволю сісти мені на шию. Хай вони зійдуть з дороги, мастере Копперфілд!
– Я не розумію вас, – промовив я.
– Та що ви кажете? – відповів він, знову огидно гримасуючи. – Це дивує мене, мастере Копперфілд, ви завжди так швидко все розумієте! Іншим разом я спробую висловитись ясніше... Скажіть, то не містер Мелдон під'їхав сюди верхи і дзвонить біля воріт?
– Здається, це він, – відповів я, по можливості недбало.
Урія раптом спинився, засунув свої руки між колінами і перегнувся надвоє, сміючись. І сміх його був зовсім тихий. Жодного звуку не чути було. Мене так вразила його поведінка, а надто цей останній вибрик, що я без усяких церемоній пішов від нього геть і залишив його самого посеред саду, як опудало без підпори.
Не цього вечора, а днів через два, тобто в суботу, повів я Агнес побачитися з Дорою. Я заздалегідь умовився про цей візит з міс Лавінією; і Агнес там чекали до чаю.
Я був сповнений гордості й тривоги. Гордий я був своєю маленькою володаркою, а тривожився, чи сподобається вона Агнес. Всю дорогу до Путні Агнес сиділа всередині диліжансу, а я – на даху. І весь час пригадував, яка була Дора тоді й тоді. Іноді мені хотілося, щоб вона сьогодні була такою, якою я бачив її одного разу, іноді – іншого. Зрештою, я розхвилювався до лихоманки.