Зробивши цей відступ, переходжу до своєї подорожі до Дувра.
У котеджі все було в задовільному стані; я мав приємність повідомити бабусю, що винаймач дістав у спадщину її непримиренну ворожість до ослів, з якими провадив безперервну війну. Влаштувавши всі справи, я переночував там одну ніч і рано-вранці пішки вирушив до Кентербері. Була вже зима. Свіже холодне повітря та м'який ландшафт підживили трохи мої надії.
Прибувши до Кентербері, я почав блукати знайомими вулицями, відчуваючи якесь мирне задоволення, заспокійливе для розуму і серця. Бачив я ті самі старі вивіски, ті самі старі назви над крамницями, тих самих людей за прилавками. Мене дивувало, як мало змінилось це місце, хоч я так давно залишив школу, поки я не зрозумів, що я й сам не дуже змінився. Дивно, але мир і спокій, які в душі моїй невід'ємні від Агнес, поширювалися начебто і на місто, в якому вона жила. Поважні башти собору, старі граки і ґави, чиє гучне каркання звучало відлюдніше за тишу; пошарпані ворота, прикрашені колись статуями, що давно впали, розкришились і розлетілись із вітром, наче шанобливі пілігрими, які витріщалися на них; ветхі готичні мури, оповиті плющем і порослі травою; старовинні будинки, пастуший ландшафт ланів, городів і садів – скрізь і на всьому лежав той самий спокій, та сама тиха, задумлива і м'яка безтурботність.
Прибувши до будинку містера Вікфілда, я побачив у низенькій кімнатці першого поверху, де колись сидів Урія Гіп, самого містера Мікоубера, який старанно рипів пером. Вбраний в офіційний чорний костюм, він здавався неймовірно великим у цій маленькій кімнатці.
Містер Мікоубер був дуже радий побачити мене, і разом з тим трохи збентежився. Він хотів негайно відвести мене до Урії, але я відмовився.
– Я давно знаю цей будинок, якщо пригадуєте, – сказав я, – і сам знайду шлях нагору. Ну, як подобається вам законознавство, містере Мікоубер?
– Любий Копперфілде! – відповів він. – Законознавство дуже обмежує людину з творчою фантазією, бо тут є безліч дрібних і сухих подробиць. Навіть у нашій юридичній кореспонденції, – зазначив містер Мікоубер, глянувши на виготовлені ним листи, – розум позбавлений змоги вдаватися до екзальтованих форм висловів. А все ж таки, це – велика професія. Велика професія!
Потім він розповів мені, що орендує колишній будиночок Урії Гіпа, і що місіс Мікоубер буде дуже рада ще раз прийняти мене в своєму домі.
– Оселя наша вбога і мізерна, – сказав містер Мікоубер, – як здебільшого висловлюється мій друг Гіп, але це скромне житло може, проте, бути міцним щаблем до наступних господарських рішень значно більшого розміру.
Я спитав, чи вдоволений він поведінкою свого друга Гіпа. Містер Мікоубер насамперед визнав за потрібне пересвідчитися, чи замкнені двері, а вже потім відповів тихим голосом:
– Любий Копперфілде! Людина, змушена працювати під тиском фінансових труднощів, взагалі потрапляє у невигідне становище серед інших людей. Це становище не поліпшується, коли виникає потреба залучати платню раніше того строку, коли вона має бути отримана. Я можу сказати лише, що друг мій Гіп, ідучи назустріч певним моїм запитам, виявив лицарський спосіб мислення, який робить честь і розумові його, і серцю.
– Не сподівався, що він може бути дуже щедрим на гроші, – зазначив я.
– Вибачте, – трохи насилу мовив містер Мікоубер, – я говорю про мого друга Гіпа на підставі власного досвіду.
– Радію, що ваш досвід такий приємний, – сказав я.
– Ви дуже люб'язний, мій любий Копперфілде, – мовив містер Мікоубер і забурмотів пісеньку.
– Ви часто бачите містера Вікфілда? – спитав я, щоб змінити тему розмови.
– Не дуже, – недбало відповів містер Мікоубер. – Містер Вікфілд, смію сказати, людина з прекрасними намірами, але він... коротко кажучи, він уже застарів.
– Боюся, що його компаньйон докладає чимало зусиль, щоби змалювати його в такому світлі, – сказав я.
– Мій любий Копперфілде, – відповів містер Мікоубер після кількох неспокійних рухів на своєму стільці, – дозвольте мені зробити зауваження. Я являю собою довірену особу, і фірма розкриває переді мною всі свої таємниці. З цієї причини я вважаю неможливим обговорювати деякі речі, пов'язані з наданими мені обов'язками, навіть у товаристві місіс Мікоубер, яка, ви знаєте, має напрочуд світлий розум, не кажучи вже про те, що вона завжди була моєю супутницею в усіх труднощах життя. Отже, я беру на себе сміливість запропонувати, щоб відтепер в наших дружніх взаєминах була проведена виразна риса, яка, сподіваюся, не порушить нашого взаємного спокою. По один бік цієї риси, – вів далі містер Мікоубер, накреслюючи удавану рису лінійкою на столі, – перебуває повний діапазон людських тем для спілкування за одним незначним винятком, а по другий бік стоятиме той самий виняток у вигляді всіх справ панів Вікфілда і Гіпа і всього, що може мати будь-яке відношення до їхньої фірми. Сподіваюся, що не ображу друга моєї юності, подавши цю пропозицію на розсуд його тверезого розуму.
Хоч я й бачив на обличчі містера Мікоубера неспокій, наче нові обов'язки були йому не до вподоби, але я відчував, що не маю жодного права ображатися. Відповідь моя начебто заспокоїла містера Мікоубера, і він потиснув мені руку.
– Смію запевнити вас, Копперфілде, – сказав він, – що мене прямо зачарувала міс Вікфілд. Вона – чудова молода леді, ніжна, прекрасна, добродійна. Слово честі, – додав містер Мікоубер, цілуючи кінчики своїх пальців і по-джентльменськи вклоняючись, – я обожнюю міс Вікфілд! Так!
– Оце мене справді втішає, – сказав я.
– Коли б у той приємний вечір, що його ми мали щастя провести у вашій лондонській квартирі, ви не запевнили нас, Копперфілде, що улюблена ваша літера Д., я не мав би тепер ніяких сумнівів, що то мала би бути А.
Кожен з нас переживав, мабуть, дивне почуття, коли певні слова та вчинки, сказані і зроблені тепер, ми впізнаємо, наче вони вже були сказані і зроблені давно-давно, в оточенні тих самих облич і предметів. І тоді, немов пройняті раптовим спогадом, ми ніби заздалегідь знаємо, що буде сказано далі. Це дивне і таємниче враження ніколи не опановувало мене з такою силою, як тоді, коли містер Мікоубер вимовив ці слова.