Повернувшись до контори, я закрив руками обличчя від містера Тіффі і решти клерків, зіщулився в своєму кутку і почав міркувати про цю несподівану катастрофу. В розпачі своєму нарікаючи на Джіпа, я так катував себе через Дору, що дивно, чому я не схопив свій капелюх і не помчав божевільно до Норвуда. Вони налякали її, вона плаче, а мене нема з нею; думки ці були такі жахливі, що я склав несамовитого листа до містера Спенлоу, благаючи його оберегти її від наслідків моєї жахливої долі. Я благав його берегти її ніжну натуру і не топтати прекрасну квітку – і взагалі, скільки пригадую, звертався до нього, немовби він був не батьком їй, а драконом чи якоюсь іще потворою. Цього листа я запечатав і поклав на стіл мого патрона до його повернення; потім через напіввідчинені двері його кабінету я бачив, як він увійшов, узяв листа і прочитав.
Цілий ранок не говорив він нічого про це; але надвечір він попросив мене до себе і сказав, що мені зовсім не варто турбуватися про щастя його дочки. Він, мовляв, запевнив її, що все це безглуздя, а більше нічого він їй і не має сказати. Здається йому, що він – поблажливий батько (він дійсно був таким), і нема чого мені боятись за неї.
– Якщо ви будете нерозсудливі й уперті, містере Копперфілд, – сказав він, – то мені доведеться знову послати мою дочку за кордон на певний час; але я кращої думки про вас. Сподіваюся, що за кілька днів ви будете розумнішим. Щодо міс Мердстон, – я натякав на неї в своєму листі, – то я поважаю пильність цієї леді і відчуваю себе вдячним їй; але вона дістала суворі інструкції уникати розмов на цю тему. Все, чого я хочу, містере Копперфілд, це щоб усе було забуте. Все, що вам треба зробити, містере Копперфілд, – забути!
Все! У листі до міс Мілз я гірко процитував ці речення. Все, що мені слід зробити, – писав я, з понурим сарказмом, – це забути Дору! Це було все, але що це було! Я просив міс Мілз побачитися зі мною того ж вечора. Якщо це не можна зробити за згодою містера Мілза, то я просив таємного побачення на кухні. Я повідомив її, що розум мій захитався, і що лише вона, міс Мілз, може врятувати мене. Я підписався "ваш спантеличений"; і перечитуючи цей твір перед тим, як відправити його з посильним, не міг утриматися від думки, що лист написаний трохи в стилі містера Мікоубера.
Проте лист я надіслав. Увечері я пішов на вулицю, де жила міс Мілз, і почав там походжати, аж доки служниця міс Мілз потайки не покликала мене, щоб провести чорним ходом на кухню. Тепер я маю підстави гадати, що не було ніяких інших причин проводити мене до вітальні не через головні двері, крім любові міс Мілз до всього романтичного і таємничого.
У кухні я дав волю своєму розпачу. Я прийшов туди, щоб показати себе смішним і добре спромігся зробити це. Міс Мілз отримала коротку записку від Дори; моя кохана повідомляла, що все викрито і додавала: "О, благаю, приходь до мене, прошу тебе!" Але міс Мілз, маючи сумніви, що її поява бажана для вищої влади в домі, не пішла. Таким чином, ніч застукала нас у пустелі Сахара.
Міс Мілз була надзвичайно красномовна і любила давати волю своїй балакучості. Хоч вона й плакала разом зі мною, але я не міг утриматися від думки, що наше лихо дарує їй безліч приємних хвилин. Вона, так би мовити, плекала нашу біду і роздмухувала її. Глибоке провалля, зазначила вона, розкрилося між Дорою і мною, і тільки любов може перекинути через нього веселку надії. Любов мусить страждати в цій долині скорботи; завжди так було, завжди так буде. Але – нічого! Повиті павутинням серця нарешті вирвуться на волю, і тоді любов помститься.
То була невелика втіха, але міс Мілз не хотіла заохочувати безпідставними надіями. Ще більше розчулившись, сказав я їй, що вона – справжній друг. Ми вирішили, що вранці вона насамперед поїде до Дори і знайде якийсь спосіб запевнити її – поглядами чи словами – у моїй відданості і моєму горі. Ми розійшлися, пригнічені смутком; і думаю, що того вечора міс Мілз повністю задовольнила свої романтичні схильності.
Прийшовши додому, я розповів усе моїй бабусі; незважаючи на всі її ніжні слова, я ліг спати в цілковитому розпачі. У розпачі прокинувся я, у розпачі вийшов на вулицю. То був суботній ранок, коли ми з доктором не працювали, і я пішов прямо до палати.
Підійшовши до дверей, я дуже здивувався: розсильні стояли на вулиці, розмовляючи, і з півдюжини роззяв дивилося на зачинені вікна. Я прискорив кроки, пройшов через юрбу і поспішно ввійшов до контори.
Всі клерки були там, але ніхто з них не працював. Старий Тіффі, мабуть уперше за все своє життя, сидів на чиємусь чужому стільці і не повісив капелюха на свій звичайний цвяшок.
– Це жахливе нещастя, містере Копперфілд, – сказав він, коли я увійшов.
– Що таке? – вигукнув я. – У чому річ?
– Хіба ж ви не знаєте? – загукали Тіффі та інші клерки, оточивши мене.
– Ні! – відповів я, блукаючи поглядом по їхніх обличчях.
– Містер Спенлоу, – сказав Тіффі.
– Що з ним?
– Помер.
Мені здалося, що контора пішла ходором; але то захитався я, і один з клерків підхопив мене. Мене посадили на стілець, розстібнули мені комір і принесли води. Не знаю, скільки часу тривало це.
– Помер? – перепитав я.
– Вчора він пообідав у місті, поїхав додому, сам правлячи кіньми, – сказав Тіффі. – Свого кучера він відіслав диліжансом – він це частенько робив, як ви знаєте...
– Ну?
– Фаетон прибув додому без нього. Коні зупинилися перед стайнею. Слуга вийшов з ліхтарем. В екіпажі – нікого.
– Коні понесли?
– Вони не були заморені, – сказав Тіффі, натягаючи окуляри, – втомлені не більше, як пояснили мені, ніж за звичайної швидкості. Віжки розірвалися, але вони тяглися по землі. Негайно весь дім був на ногах, і троє людей вийшло на шлях. Його знайшли за милю від дому.
– Більше ніж за милю, містере Тіффі, – втрутився один з молодих клерків.
– Справді? Здається, ви маєте рацію, – погодився Тіффі. – Більше ніж за милю – неподалік від церкви. Він лежав горілиць край дороги. Чи він випав під час приступу, чи вийшов з екіпажа, почуваючи себе погано перед приступом – ніхто не знає. Не можна було навіть встановити, чи знайшли його вже мертвим, хоча цілком ясно, що він був уже непритомний. Лікаря привезли швидко, але вже марно.