І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.
– Заходьте, містере Копперфілд, – звернувся до мене містер Джоркінс, – заходьте.
Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.
– А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? – спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.
Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.
– Він сказав, що я заперечуватиму? – запитав містер Джоркінс.
Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.
– З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, – нервово мовив містер Джоркінс. – Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.
Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.
– Ні! – сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. – О, ні! Я заперечую, ви знаєте, – дуже швидко сказавши це, він вийшов. – Ви повинні знати, містере Копперфілд, – додав він, знову стурбовано просуваючи голову в двері, – що, коли містер Спенлоу заперечує...
– Особисто він не заперечує, сер! – сказав я.
– О, особисто! – нетерпляче повторив містер Джоркінс. – Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.
По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.
Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.
– Копперфілде, – відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, – ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, – похитав він головою. – Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!
Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі. У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв'язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.
Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.
– Агнес! – радо вигукнув я. – О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?
– Справді? – спитала вона своїм милим голосом.
– Мені так треба поговорити з вами! – вів я далі. – Мені стало легше на серці, щойно я глянув на вас. Коли б у мене була чародійська паличка, то з усіх людей я викликав би тільки вас.
– Мене? – посміхнулась Агнес.
– Ну, може, спочатку Дору, – визнав я, зашарівшись.
– Безперечно, спочатку Дору, сподіваюся, – мовила Агнес, сміючись.
– Але потім вас, – сказав я. – Куди ви їдете?
Вона їхала до мене побачитися з моєю бабусею.
День був дуже гарний, і вона охоче вийшла з екіпажа, який тхнув стайнею та огірками. Я розплатився з візником, вона взяла мене під руку, і ми пішли разом пішки. Вона для мене була втіленою надією. При Агнес всі турботи мої зникли!
Бабуся моя написала їй один зі своїх уривчастих і дивних листів, не довших за банківський чек – на більше в неї не вистачало епістолярних здібностей. Вона писала, що зазнала скрути і залишає Дувр, але змирилась із обставинами та почувається так добре, що нікому не треба турбуватися про неї. Агнес поїхала до Лондона побачитися з моєю бабусею, бо від того часу, як я оселився в будинку містера Вікфілда, між ними зав'язалася ніжна взаємна дружба. Вона приїхала не сама. З нею був тато, а також Урія Гіп.
– І ось вони компаньйони, – зазначив я. – Хай буде він проклятий!
– Так, – сказала Агнес. – У них є тут якась справа, і я скористалась їхньою поїздкою, щоб приєднатися до них. Не думайте, Тротвуде, що поїздка моя викликана тільки дружніми почуттями; боюся, що ви звинувачуватимете мене в надмірній підозрілості, але я не люблю відпускати тата самого з цим чоловіком.
– А він і досі має вплив на містера Вікфілда?
Агнес похитала головою
– У нас так усе змінилося, – сказала вона, – що ви навряд чи впізнали б наш любий старий дім. Вони тепер живуть з нами.
– Вони? – перепитав я.
– Містер Гіп і його мати. Він спить у колишній вашій кімнаті, – мовила Агнес, дивлячись мені в обличчя.
– Хотів би я мати змогу надіслати йому сни, – сказав я. – Тоді б він там довго не спав.
– Я живу в своїй кімнатці, – вела далі Агнес, – де колись вчила уроки. Як швидко минає час! Пригадуєте? Маленька кімната поруч з вітальнею.
– Чи пригадую я, Агнес? У дверях тієї кімнати я вперше побачив вас, і кільце з ключами висіло на вашому поясі.
– Саме так, – усміхнулася Агнес. – Я рада, що вам приємно згадати це. Ми були дуже щасливі.
– Дуже, дуже щасливі!
– Я зберегла за собою цю кімнатку; але ви розумієте, що мені не завжди щастить уникати місіс Гіп. Отже, – спокійно говорила Агнес, – я мушу бути в її товаристві, коли хотіла б краще лишатися сама. Але в мене нема інших підстав скаржитися на неї. Якщо вона іноді докучає мені похвалами своєму синові, то це цілком природно для матері. Він дуже добрий син для неї.