Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Сторінка 158 з 290

Чарлз Діккенс

Ще щасливішим став я, коли пікнік закінчився, і всі інші, переможений бакенбардист у тому числі, роз'їхались у різні сторони, а ми самі вирушили назад, у присмерку тихого вечора, вдихаючи солодкі пахощі полів. Містер Спенлоу трошки засоловів від шампанського – слава землі, що виростила лозу, слава лозі, що дала вино, сонцеві, що дало лозі визріти, і торговцеві, який підготував вино, – і швидко закуняв у кутку екіпажа. Отже, я поїхав поруч з фаетоном і розмовляв з Дорою. Вона похвалила мого коня, попестила його – ах, якою ніжною була її рука на коні – шаль її весь час спадала, і раз у раз доводилося мені поправляти шаль на її плечах; і мені навіть здалося, що Джіп почав розуміти стан речей і добрав, що йому доведеться потоваришувати зі мною.

А ця хитромудра міс Мілз, ця мила, хоч і зовсім розчарована, пустельниця, цей маленький патріарх, якому ще не було й двадцяти років, який покінчив усі зв'язки зі світом і нізащо не дозволить завмираючій луні у печерах Пам'яті прокинутись, яку чудову послугу зробила вона мені!

– Містере Копперфілд, – сказала міс Мілз, – під'їдьте з мого боку до екіпажа на хвилинку, якщо вам не шкода хвилинки. Я хочу поговорити з вами.

Уявіть собі мене на моєму баскому конику, як схиляюсь я до міс Мілз, поклавши руку на дверцята екіпажа.

– Дора збирається до мене в гості. Вона приїде до Лондона разом зі мною післязавтра. Якби ви були такі ласкаві завітати до нас, то мій тато, без сумніву, буде щасливий побачити вас.

Що міг я ще зробити, як не мовчки закликати благословення на голову міс Мілз і зберегти її адресу в найбезпечнішому кутку моєї пам'яті? Що міг я ще зробити, як не заявити міс Мілз, пронизавши її вдячним поглядом, що я дуже ціную її добрі наміри та покладаю величезні надії на її дружбу.

Тоді міс Мілз милостиво відпустила мене, сказавши:

– То ідіть назад до Дори.

І я повернувся до Дори. Дора вихилилася з дверцят екіпажа, щоб розмовляти зі мною, і ми розмовляли всю дорогу. Мій баский коник скакав так близько від колеса, що обідрав собі передню ногу, як потім заявив мені його власник, "на три фунти сім шилінгів", які я і сплатив, вважаючи їх неймовірно низькою ціною за таку радість. Усю дорогу міс Мілз дивилася на місяць і бурмотіла вірші – пригадувала, мабуть, давні часи, коли вона ще мала щось спільне зі світом.

Норвуд опинився набагато миль ближче ніж треба, і ми доїхали до нього набагато годин раніше ніж слід. Але перед самим своїм домом містер Спенлоу прокинувся і сказав:

– Зайдіть, Копперфілде, і відпочиньте.

Я погодився, і ми сіли їсти сандвічі та пити вино з водою. В освітленій кімнаті таким милим рум'янцем палали щоки Дори, що я не наважувався піти геть і наче уві сні дивився на неї, аж поки хропіння містера Спенлоу не нагадало моїй совісті, що час уже й додому. Отже, ми попрощалися, і всю дорогу до Лондона відчував я на своїй руці дотик Дориної долоні, десять тисяч разів повторював кожне слово, і нарешті ліг у ліжко та, як доведений до екстазу юний бовдур, відчував кохання всією своєю шкірою. Прокинувшись наступного ранку, я вирішив зізнатися Дорі в своїх почуттях і визначити свою долю. Щастя або горе – ось у чому було питання. Я не знав жодного іншого питання в цілому світі, і лише Дора могла надати мені потрібну відповідь. Три дні провів я в жахливих думках, катуючи сам себе, споруджуючи всякі вдавані перепони між Дорою і мною. Нарешті, пишно причепурившись, пішов я до міс Мілз, сповнений своїм коханням.

Можна й не розповідати, як багато разів пройшов я вулицею вперед і назад, кружляв майданом – болісно усвідомив, що стара загадка має ще одну відповідь – аж доки не наважився постукати в заповітні двері. Навіть коли, нарешті, я постукав, то мене опанувала відчайдушна думка спитати слугу, чи не тут живе містер Блекбой (наслідування бідолашного Баркіса), попросити пробачення і відступити. А проте я цього не зробив.

Містера Мілза не було вдома. Я й не сподівався, що він буде. Нікому він не був потрібний. Міс Мілз була вдома, і цього було досить.

Мене провели до кімнати, де були вже міс Мілз і Дора. Джіп також був там. Міс Мілз переписувала ноти (пригадую, то була нова пісня під назвою "Панахида кохання"), а Дора малювала квіти. Що відчув я, впізнавши в них мій власний букет, куплений на Ковент-Гарденському ринку! Не можу сказати, що квіти були дуже схожі, чи взагалі були схожі на якісь квіти, про які я знав, але я впізнав букет за намальованою обгорткою, що була така сама.

Міс Мілз дуже зраділа мені і пошкодувала, що тата немає вдома, хоч я подумав, що ми всі стерпимо це з належною твердістю. Міс Мілз кілька хвилин побалакала, а потім, поклавши перо на "Панахиду кохання", підвелась і вийшла з кімнати.

Я почав думати, що відкладу освідчення до завтра.

– Сподіваюся, що ваш бідний коник не втомився, прибувши вночі додому? – сказала Дора, підіймаючи свої прекрасні очі. – То був довгий шлях для нього.

Я почав думати, що зроблю освідчення сьогодні.

– То був довгий шлях для нього, – сказав я, – бо він не мав чим підкріпитися в дорозі.

– Хіба ж його не нагодували, бідолашного? – спитала Дора.

Я почав думати, що відкладу освічення до завтра.

– Ні... ні, – сказав я. – Його добре доглядали. Я хочу сказати, що він не відчував того невимовного щастя, яке я відчував біля вас.

Дора схилила голову над малюнком і, трохи помовчавши, сказала (я тим часом сидів, згораючи від пропасниці, хоч ноги мої замерзли):

– А мені здавалося, що в один певний момент ви не надавали значення щастю.

Я побачив, що треба негайно здійснити свій намір.

– Вам зовсім не було діла до цього щастя, – сказала Дора, підводячи брови і похитуючи головою, – коли ви сиділи біля міс Кітт.

Кітт було ім'ям панночки в рожевому, з маленькими очима.

– Хоч, звичайно, я не знаю, чого має вам бути діло, – сказала Дора, – і чого ви маєте називати це щастям взагалі. Але, безперечно, ви й не зважаєте, що говорите. I напевно, ніхто не має сумнівів, що ви вільні робити все, що хочете. Джіпе, бридкий, іди сюди!

Не знаю, як я зробив це. Я зробив це вмить. Я перетяв шлях Джіпові. Я схопив Дору в обійми. Красномовність переповнювала мене. Слова потоком ринули з мене. Я сказав їй, як люблю її. Я сказав їй, що без неї помру. Я сказав їй, що обожнюю її. Джіп увесь час скажено гавкав.