Ці слова він вимовив з дивною посмішкою, яка негайно зникла. Ми зайшли до кімнати й застали Розу Дартль саму.
– Не треба вставати, – сказав Стірфорс (хоч вона вже встигла це зробити), – моя люба Розо, не треба! Будьте ласкаві, хоч цього разу проспівайте нам ірландську пісню.
– Нащо вам здалась ірландська пісня? – відказала вона.
– Вона мені дуже подобається, – мовив Стірфорс, – значно більше, ніж будь-яка інша. От і Маргаритка любить музику всією душею. Проспівайте нам ірландську пісню, Розо, а я посиджу і послухаю, як колись!
Він не торкнувся ні її, ні крісла, з якого вона була підвелась, але сів поряд із арфою. Деякий час Роза злегка водила рукою над струнами арфи, не торкаючись їх. Нарешті вона сіла, рвучко присунула арфу до себе, заграла і заспівала.
Не знаю, що таке було в її грі чи в голосі, але пісня здавалася мені неземною, нічого подібного я в своєму житті не чув і не можу собі уявити. Щось жахливе було в щирій експресії цієї пісні. Здавалося, що вона ніколи не була написана чи покладена на музику, а виривалася з кипучої жаги, яка сповнювала приглушений голос співачки. І ось вона замовкла, а звуки все ще коливали повітря. Я занімів, коли вона знову схилилася над арфою, перебираючи пальцями, але не торкаючись струн.
Ще хвилина, і Стірфорс вивів мене з забуття. Він підвівся, підійшов до неї, грайливо обійняв її та сказав:
– Ну, Розо, надалі ми будемо дуже любити одне одного?
Замість відповіді вона відштовхнула його з люттю дикої кішки і вискочила з кімнати.
– Що тут у вас трапилося з Розою? – спитала, ввійшовши, місіс Стірфорс.
– Деякий час вона була янголом, мамо, – відповів Стірфорс, – а потім заради рівноваги вдалась у протилежні крайнощі.
– Тобі слід бути обережним з нею, Джеймсе. Не забувай, що вона стала дуже вразлива; не треба її дратувати.
Роза не повернулася; більше ми про неї не говорили, аж доки я не зайшов до кімнати Стірфорса побажати йому доброї ночі. Там він почав глузувати з неї, спитав мене, чи бачив я колись таке незрозуміле дике створіння. Я висловив своє глибоке здивування і спитав, чи не здогадується він, що саме раптом так розгнівило її.
– О, бог знає, – відповів Стірфорс. – Все, що хочеш, або нічого. Я вже казав тобі, що вона, немов точилом, гострить усе, включаючи й себе саму. Вона – як гострий ніж, і з нею треба обережно поводитися. Вона завжди небезпечна. На добраніч!
– На добраніч, мій любий Стірфорсе! – сказав я – Я виїду рано, коли ти ще спатимеш. На добраніч!
Він неохоче відпустив мене. Поклавши обидві руки мені на плечі і посміхаючись, він сказав:
– Маргаритко, хоч не таке ім'я дали тобі твої хрещені батьки, але мені воно подобається найбільше. I я хотів би, сказати не можу, як хотів би, щоб ти називав так мене!
– А чому ж, це можна, – відповів я.
– Маргаритко, коли щось розлучить нас назавжди, не згадуй мене лихом, чуєш, старигане! Ну! Домовмося про це. Пам'ятай про мене тільки найкраще, якщо життя роз'єднає нас!
– У тобі немає для мене ні найкращого, ні найгіршого, – сказав я. – Я завжди однаково люблю тебе від усього серця.
Сумління гризло мене за те навіть, що колись, хоч і в думках тільки, я був несправедливий до нього. Таким винним почувався я, що ладен уже був покаятися йому. Але я не хотів зрадити довіру Агнес, не знав, як почати, і так нічого й не вимовив. Поки я вагався, він сказав:
– Благослови тебе боже, Маргаритко. На добраніч!
Ми потиснули руки один одному і розлучились.
Я прокинувся вдосвіта, тихенько вбрався і зазирнув до його кімнати. Він міцно спав – спокійно лежав, закинувши руку за голову, як колись у дортуарі школи.
Минуло небагато часу, і я вже дивувався, як це він міг тоді так спокійно спати.
Але він спав, – я хочу знову згадати його таким, – спав так, як колись у школі. I ось, у цю мовчазну годину залишив я його.
Хай бог простить тебе, Стірфорсе! Ніколи вже не потисну я з дружбою і любов'ю цю неживу руку. Ніколи, ніколи більше!
XIІІ. Втрата
Ввечері прибув я до Ярмута і зупинився в готелі. Я знав, що в моїй кімнаті у Пеготті має оселитися той величний Гість, перед яким мусять поступитися всі живі; тому я заїхав до готелю, пообідав там і замовив собі номер.
О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо. Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.
– Та що мені станеться, – відповів містер Омер, – як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?
– Аж ніяк, – сказав я. – Я його навіть люблю, з чужої люльки.
– Аби не з вашої, га? – зареготав містер Омер. – Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.
Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.
– Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, – сказав я.
Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.
– Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? – спитав я.
– Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, – відповів містер Омер, – та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.
Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.
– Так, так, ви розумієте, – сказав містер Омер, похитуючи головою. – Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов би на той світ. "Кланялися вам Омер і Джорем і веліли спитати, як почуваєтеся сьогодні", або щось подібне.
Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.
– Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, – почав знову містер Омер. – Взяти мене – хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.