– Та я вже знаю, що щось трапилося. Де мама?
– Де мама, мастере Деві? – повторила Пеготті.
– Так. Чому вона не вийшла нам на зустріч? Чому ми пішли сюди? О, Пеготті! – сльози наповнили мені очі, я мало не знепритомнів.
– Бідолашний хлопчику! – скрикнула Пеготті, підтримуючи мене. – Що з вами? Та скажіть хоч слово, янголятко моє!
– Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?
Пеготті скрикнула "ні!" напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.
Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.
– Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, – почала Пеготті, – але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.
– Далі, далі, Пеготті, – наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.
– Мастере Деві, – сказала Пеготті, розв'язуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. – Що б ви думали? У вас є тепер тато!
Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, пов'язане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.
– Новий тато, – сказала Пеготті.
– Новий? – повторив я.
Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:
– Ходімо подивимося на нього.
– Не хочу дивитися на нього.
– А на маму? – спитала Пеготті.
Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого – містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.
– Кларо, люба моя, – сказав містер Мердстон, – пам'ятайте: стримуйте себе, завжди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?
Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.
Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака – гучний і чорний, як і "він". Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.
ІV. Я потрапляю у немилість
Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.
Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Ем'лі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.
Мене розбудив якийсь голос.
– Ось він!
Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.
– Деві, – сказала мама. – Що з тобою?
Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:
– Нічого!
Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.
– Деві, – повторила мати. – Деві, дитя моє!
Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова "дитя моє". Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.
– Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! – сказала матір. – Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?
Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:
– Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.
– Від цього ж можна збожеволіти! – заплакала мати. – I це – у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, – скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. – Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.
Якась рука – не Пеготті та не моєї матері – торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:
– Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули… Твердість, люба моя!
– Вибачте, Едварде, – сказала мати. – Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...
– Отакої, – відказав він. – Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.
– Я й кажу, це дуже жорстоко – доводити мене до такого стану саме зараз, – сказала моя мати, надимаючи губи. – Справді, дуже жорстоко, чи не так?
Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, – я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.
– Ідіть униз, кохана, – сказав містер Мердстон. – Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, – звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. – Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?