То була не така вулиця, на якій я бажав би знайти Тредльса. Здається, мешканці схильні були викидати на брук всякий непотрібний їм мотлох; брук був не тільки слизький, а взагалі непрохідний через гори капустяного листя. Та там були не лише овочі. Шукаючи потрібний мені номер будинку, я наступив на черевик, розбиту соусницю, чорний капелюшок і поламану парасолю – усе це на різних стадіях руйнації.
Вся атмосфера цього місця дуже нагадувала мені дні, коли я жив з містером і місіс Мікоубер. Ще більше нагадав мені про містера і мiсіс Мікоубер потрібний мені будинок, відзначений ветхим благородством і тим відмінний від інших будинків на вулиці, хоч усі вони були збудовані на один зразок і скидалися на малюнки невмілої дитини, яка тільки вчиться малювати будинки. До дверей підійшов я саме тоді, коли їх відчинили перед молочником, і тут я ще раз згадав про містера і місіс Мікоубер.
– Ну, – звернувся молочник до молоденької служниці, – чи вже розглянули мій маленький рахуночок?
– О, хазяїн каже, що негайно розгляне його, – відповіла та.
– Бо цей маленький рахуночок, – вів далі молочник, немовби не дістав відповіді і звертався до когось усередині будинку, а не до молоденької служниці, – бо цей мій маленький рахуночок виростає вже великим, може навчитись ходити і, боюся, втече від нас, і ми ніколи вже про нього не почуємо. Але я не дозволю цьому статися, ви знаєте! – казав молочник, все ще звертаючись усередину будинку і свердлячи очима коридор.
До речі, молочники завжди розмовляють делікатніше, ніж м'ясники або торгівці горілкою, бо товар у них ніжніший.
Молоденька служниця відповідала дуже тихо, але з самої міміки я зрозумів: вона запевняє, що рахунок буде негайно розглянутий.
– От що я вам скажу, – промовив молочник, уперше суворо глянувши на неї і взявши її за підборіддя. – Ви любите молоко?
– Так, я люблю його, – визнала вона.
– Добре, – відказав молочник. – Отже, у вас його завтра не буде. Ви чуєте? Ні краплі молока не буде у вас завтра!
Очевидно, вона зрештою була рада, що молоко буде хоч сьогодні.
Потрусивши своєю головою, молочник випустив підборіддя дівчини, неохоче взяв покришку з бідона і вилив звичайну порцію в сімейний глечик. Зробивши це, він пішов до сусідніх дверей, мстивим голосом вигукуючи: "Молоко! Молоко!"
– Чи тут живе містер Тредльс? – спитав я.
Таємничий голос з кінця коридору відповів:
– Так.
Після цього і молоденька служниця повторила:
– Так.
– А він удома? – допитувався я.
Знову таємничий голос підтвердив це, і знову луною відгукнулася служниця. Тоді я ввійшов у будинок і за вказівками служниці зійшов нагору; проходячи повз якісь двері, я відчував на собі пильний погляд таємничих очей, які, мабуть, належали власникові таємничого голосу.
Нагорі зустрів мене Тредльс. Він зрадів, побачивши мене, і щиро привітав, запрошуючи до своєї маленької кімнати. Кімнатка ця була надзвичайно охайна, хоч і бідно умебльована. Видно було, що це його єдина кімната; диван правив йому за ліжко, а щітки і вакса лежали серед книжок на верхній полиці за словником. Стіл його був укритий паперами; вбраний у стару куртку, Томмі старанно працював. Я не роздивлявся нічого конкретного, лише окинув поглядом кімнату, але побачив все аж до церкви, зображеній на фарфоровій чорнильниці – така здібність сформувалася в мене ще за часів Мікоуберів. Різноманітні винахідливі пристосування, щоб сховати комод, туфлі і прилади для гоління, переконали мене, що переді мною той самий Тредльс, який колись робив слонові печери з паперу та клав туди мух і втішався після побоїв малюванням скелетів.
У кутку кімнати стояло щось, дбайливо прикрите великим простирадлом. Я не міг добрати, що це таке.
– Тредльсе, – сказав я, сівши і знову потиснувши йому руку, – я радий бачити тебе.
– Я теж радий, Копперфілде, – відповів він. – Я дуже щасливий бачити тебе. Саме тому, що я зрадів, зустрівши тебе в Уотербруків, i певний був, що ти радієш зустрічі зі мною, саме тому я дав тобі цю адресу, а не адресу моєї контори.
– О! В тебе є контора? – здивувався я.
– Власне кажучи, в мене є чверть кімнати, коридор і чверть клерка, – відказав Тредльс. – Я та ще троє молодих людей разом наймаємо контору, а щоб це мало зовсім діловий вигляд, ми взяли на службу ще й клерка. Мені він коштує півкрони на тиждень.
Він усміхався, пояснюючи це, і в усмішці тій упізнав я його простий характер, добру вдачу і ознаки давньої нещасливої долі.
– Не думай, Копперфілде, що я з гордості не даю людям цю мою адресу. Просто відвідувачам може не сподобатися ця місцевість. Щодо мене, то я торую собі шлях, переборюючи труднощі, і смішно було б приховувати це.
– Містер Уотербрук розповів, що ти готуєшся стати адвокатом, – зазначив я.
– Авжеж, – відповів Тредльс, повільно потираючи руки, – я готуюся стати адвокатом. Річ у тім, що я оце тільки після довгеньких зволікань офіційно почав готуватися. Мене підтвердили вже давно, але вступний внесок у сто фунтів стерлінгів – річ важкувата. Важкувата річ, – повторив Тредльс з такою гримасою, ніби йому виривали зуб.
– А знаєш, від якої думки я не можу утриматися, Тредльсе, коли ось так сиджу і дивлюся на тебе? – спитав я його.
– Ні, – відповів він.
– Я думаю про старий блакитний костюмчик, який ти носив у школі.
– Та що ти? – скрикнув Тредльс, сміючись. – Ото був смішний костюм! Вузький піджак і короткі брюки, пам'ятаєш? Боже мій! От були щасливі часи, правда?
– Хоч наш директор міг би зробити ці часи ще щасливішими, коли б не бив нас, – відказав я.
– Може й так! – погодився Тредльс. – Але, друже мій, скільки там сміху було? Пригадуєш ночі в спальні? Коли ми влаштовували вечерю? А коли ти розповідав казки? Ха-ха-ха! А пригадуєш, як мене побили за те, що я плакав після того, як пішов містер Мелл? Старий Крiкль! Хотів би я знову побачитися з ним.
– Він по-звірячому поводився з тобою, Тредльсе! – гнівно сказав я, мені здалося, ніби його тільки в вчора побили.
– Ти так думаєш? – відповів Тредльс. – Дійсно, може, це й правда. Але це вже минулося, й давно минулося. Старий Крікль!
– Ти був тоді під опікою дядька? – спитав я.
– Так! – відгукнувся Тредльс, – того самого дядька, якому я завжди збирався писати. І ніколи не писав! Ха-ха-ха! Так, був у мене тоді дядько. Він помер незабаром по тому, як я залишив школу.