Ця промова, підсумовуючи ціле питання, дуже задовольнила всіх і зробила вищезгаданого джентльмена центром загальної уваги, аж поки леді не залишили їдальню. Після цього я помітив, що містер Гелпідж і містер Генрі Спайкер, які доти ніби не помічали один одного, раптом склали між собою угоду взаємної підтримки проти нас, загального ворога, і для поразки нашої почали обмінюватися через стіл загадковим діалогом.
– Та справа про перший чек на чотири тисячі п'ятсот фунтів пішла несподіваним шляхом, Спайкере, – сказав містер Гелпідж.
– Ви маєте на увазі справу Д. проти А.? – спитав містер Спайкер.
– Справу Ц. проти Б.! – відповів містер Гелпідж.
Містер Спайкер підвів брови і, очевидно, дуже зацікавився.
– Коли про це питання повідомили лорда... Я не маю потреби називати його імені, – сказав містер Гелпідж, вагаючись...
– Розумію, – відповів містер Спайкер, – Н.
Містер Гелпідж кивнув головою.
– ...коли про це йому було повідомлено, його відповідь була така: "Гроші або тюрма".
– Помилуй нас, боже! – скрикнув містер Спайкер.
– "Гроші або тюрма!" – твердо повторив містер Гелпідж. – Спадкоємець... ви розумієте мене?
– К., – сказав містер Спайкер урочисто.
– К. рішуче відмовився підписатись. Його для цього викликали до Ньюмаркета, але він категорично відмовився.
Містер Спайкер так зацікавився, що наче аж закам'янів.
– Отже, справа досі нерозв'язана, – сказав містер Гелпідж, відкинувшись на спинку крісла. Наш друг Уотербрук пробачить, що я висловлююсь не зовсім ясно, бо тут йдеться про грандіозні суми.
Містер Уотербрук був, на мою думку, тільки щасливий, що за його столом навіть хоч натякали на такі суми і на такі імена. Він удав, ніби чудово знає про всі ці справи (хоч я певен, він розумів суть розмови не більше ніж я), і похвалив передбачливість співрозмовників. Містер Спайкер, після того, як йому висловлена була така довiра, захотів зі свого боку повідати другові деякі свої таємниці; отже, попередній діалог змінився іншим, і тут настала черга містера Гелпіджа дивуватись, а слідом за тим почалася ще одна розмова, під час якої дивувався вже знову містер Спайкер; і так тривало довгенько. Весь цей час ми, сторонні слухачі, були пригнічені вагою величезних сум, про які точилася розмова; а господар з гордістю спостерігав нас, жертв священного жаху і здивування.
Не дивно, що я зрадів змозі вийти у вітальню до Агнес, поговорити з нею в кутку і познайомити її з Тредльсом, як і раніше несміливим, але приємним і добродушним хлопцем. Він мусив рано піти з гостей, бо завтра він на місяць виїздив, і тому мені не пощастило поговорити з ним так докладно, як хотілося б. Проте ми обмінялись адресами і пообіцяли один одному зустрітися, коли він повернеться до міста. Його дуже зацікавило, що я продовжую знайомство зі Стірфорсом. Тредльс говорив про нього з такою теплотою, що я змусив його висловити Агнес свої думки про мого приятеля. Але Агнес тільки ледве помітно похитала головою.
Навряд чи могла вона почуватися як вдома серед тих людей, тому я майже зрадів, довідавшись, що за кілька днів вона виїздить звідси; щоправда, мені шкода було так скоро розлучатися з нею знову. Саме тому я лишався там, поки всі гості не розійшлися. Розмовляючи за нею і слухаючи її спів, я пригадував щасливе життя в похмурому старому будинку, що його так прикрашала вона; я ладен був лишитися в Уотербруків до півночі. Але всі зорі цього товариства зникли, і в мене вже не було приводу лишатися тут далі; тому, проти волі, довелося мені піти додому. І тоді, більше, ніж будь-коли раніше, відчув я, що Агнес – мій добрий янгол. Сподіваюсь, я не завдав шкоди, коли думав про її миле обличчя та затишну усмішку, про світло, що лине від неї, немов від янгольського створіння.
Я сказав, що всі гості розійшлись; але це не зовсім так, бо Урія до самого кінця крутився коло нас. Сходами він пішов слідом за мною. Слідом за мною йшов він і по вулиці. Поволі намагався він просунути свої довгі кощаві пальці у ще довші пальці величезних рукавичок.
Мені не до смаку було товариство Урії, але, пригадуючи прохання Агнес, я запросив його завітати до мене випити трохи кави.
– О, справді, мастере Копперфілд, – відгукнувся він, – прошу пробачення, мені слід було б сказати, містере Копперфілд... мені не хочеться, щоб ви турбувалися, запрошуючи таку мізерну особу, як я, до вашого дому.
– Я зовсім не турбуюся через це, – відповів я. – Чи ви не хочете завітати до мене?
– Мені цього дуже хотілося б, – відповів Урія, роблячи жахливі гримаси.
– Тоді ходімо! – сказав я.
Я мимоволі розмовляв з ним занадто лаконічно, але він начебто не помічав цього. Ми пішли найближчим шляхом і не дуже багато говорили по дорозі. Здавалося, що Урія так підлабузнюється навіть перед своїми жахливими рукавичками, бо він усе ще натягав їх і начебто зовсім не посунувся у цій справі вперед, коли ми прийшли до моєї квартири.
Я допоміг йому зійти нагору темними східцями, щоб він не стукнувся об щось головою, і в темряві його вогка холодна рука здавалася мені жабою, я ладен був кинути її і втекти. Проте думки про Агнес і ввічливість взяли гору, і я посадив його перед своїм каміном. Коли я запалив свічки, він почав розсипати компліменти кімнаті; а коли я скип'ятив каву в поганющій бляшанці, у якій місіс Креп звикла готувати цю рідину (головним чином, гадаю, тому, що то була бляшанка для гоління, і тому, що коштовний патентований прилад для варіння кави іржавів у коморі), – коли я зварив йому каву, він так захоплено виявив радість з цього приводу, що я з охотою ошпарив би його цим напоєм.
– О, справдi, мастере Копперфілд, я хотів сказати, містере Копперфілд, – мовив Урія, – чи міг я коли сподіватися, що ви частуватимете мене? Але такі несподівані речі трапляються тепер у моєму вбогому житті, немов дощ щастя ллється на мою голову. Насмілюся припустити, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд?
Він сидів на моїй канапі, поставивши чашку на довгі свої коліна, поклавши капелюх і рукавички на підлогу поруч із собою; його голі червоні очі з немовби обпаленими повіками уп'ялися в мене, ніздрі його ворушилися, він безнастанно мішав ложкою каву; і від підборіддя до черевиків уся постать його була мені огидна. Ненависть до нього зростала в мені. Важко було вдавати гостинного господаря – я був тоді ще надто юний і не звик приховувати своїх почуттів.