Та не чекаючи на відповідь, вона лише хитро глянула на мене і, не переводячи духу, торохтіла далі:
– Ну, от! Якщо будь-коли якийсь гульвіса був досконало причесаний і прикрашений, то це ви, Стірфорсе. Якщо я чиюсь голову в цьому світі розумію, то саме вашу. Чуєте, що я вам кажу, любчику мій? Я розумію вашу голову, – зазирнула вона йому в обличчя. – А тепер забирайтеся геть, Джеммі (як то кажуть у нас, при дворі), а якщо містер Копперфілд сяде на ваше місце, то я попрацюю і над ним.
– Що скажеш, Маргаритко? – спитав Стірфорс, сміючись і встаючи зі стільця. – Хочеш причепуритися?
– Дякую, міс Маучер, не сьогодні.
– Не кажіть "ні", – мовила маленька жінка з виразом знавця, – збільшити вам трошки брови?
– Дякую, – відповів я, – іншим разом.
– Їх треба подовжити на чверть дюйма, – вела далі міс Маучер. – Ми можемо зробити це за два тижні.
– Ні, дякую. Не тепер.
– Тільки один сеанс, – наполягала вона. – Ні? Тоді зійдіть на ешафот, і ми вам зробимо пару бакенбардів. Та ну ж бо!
Відмовляючись, я не міг не почервоніти, бо відчув, що вона натрапила на моє слабке місце. Але міс Маучер, побачивши, що я не маю зараз охоти прикрашати себе за допомогою її мистецтва, і що я не піддамся чарам пляшечки, яку вона для зміцнення своїх доводів тримала перед моїми очима, заявила, що спробує взятися за мене через кілька днів, і попросила допомогти їй злізти з її п'єдесталу. З моєю допомогою вона швидко скочила додолу і почала зав'язувати стрічки капелюшка на своєму подвійному підборідді.
– Який гонорар? – спитав Стірфорс.
– П'ять шилінгів, – відказала міс Маучер. – Це дешевше за гриби, моє курча. Ну, чи не легковажна я, містере Копперфілд?
Я чемно відповів:
– Зовсім ні.
Але вважав навпаки, коли вона підкинула монети вгору, як вуличний продавець, впіймала і, сховавши в кишеню, дзвінко задзеленчала ними.
– Ось моя каса! – зазначила міс Маучер, складаючи в торбинку різноманітну колекцію своїх маленьких інструментів. – Чи весь мій мотлох я зібрала? Здається, весь. Не хочу я скидатися на довготелесого Неда Бідвуда, коли його повели до церкви, "щоб одружити з ким-небудь", як він каже, а наречену забули за дверима. Ха! Ха! Ха! Негідник він, цей Нед, але кумедний чоловік! Тепер я знаю, що зараз розіб'ю ваші серця, але все ж таки мушу покинути вас. Закличте всю свою мужність і спробуйте це якось пережити. Бувайте здорові, містере Копперфілд. Бережіть себе, норфольський лукавцю! Ой, яка ж я, справді, торохтійка! Це ви самі винні, каналії. Та дарую вам. "Боб свар!"[14] – як сказав один англієць замість "Бон суар", коли почав вивчати французьку мову і вирішив, що вона точнісінько така, як англійська. "Боб свар", каченята мої!
Повісивши торбинку на руку, під своє торохтіння пошкутильгала вона до дверей і там зупинилася, запитуючи, чи не слід їй залишити нам на пам'ять свій локон. "Ну, чи не легковажна я?" – додала вона до цієї пропозиції і, притуливши пальця до носа, зникла.
Стірфорс так розреготався, що я й сам не міг утриматися від сміху; хоч я й певен, що теж розреготався б у будь-якому випадку. Пересміявшись, Стірфорс пояснив мені, що міс Маучер мала дуже широкі зв'язки в суспільстві і вміла стати в пригоді безлічі людей безліччю способами. Дехто сміявся з її дивакуватості, але вона мала напрочуд гострий дар спостереження, і ніс у неї був довший, ніж руки. Слова її "ось я тут, ось я там, ось мене нема" мали досить підстав; вона часто робила наскоки на провінцію, скрізь відшукувала собі клієнтів і кожного знала. Я спитав його про її характер: чи добра вона, чи правильно спрямовує свої симпатії – але відповіді так і не дочекався. Натомість він багато наговорив мені про її вправність, про її прибутки; він додав, що вона майстерно ставить банки, і щоб я мав це на увазі, коли доведеться мені вдатися до цього методу лікування.
Увесь вечір ми розмовляли майже виключно про неї; і коли розходилися, Стірфорс, перехилившись через поруччя, гукнув мені: "Боб свар!"
Як же я здивувався, коли підійшов до житла містера Баркіса і побачив Гема, що ходив назад-вперед по вулиці. Та ще більше здивувався я, почувши від нього, що маленька Ем'лі тут. Звичайно, я спитав його, чому він не ввійшов теж, а блукає сам по вулиці.
– Отож бачите, мастере Деві, – нерішуче відповів він, – Ем'лі розмовляє там з кимсь.
– Я гадав би, – зазначив я, усміхаючись, – що саме тому ви могли б бути там, Геме.
– Атож, мастере Деві, взагалі кажучи, так воно і годиться, – сказав він. – Але слухайте, мастере Деві, – його голос став низький і понурий. – То молода жінка, сер... молода жінка, з якою Ем'лі була знайома колись, і з якою їй не слід було б більше знатись.
Ці слова пролили трохи світла на ту постать, яку я помітив за ними кілька годин тому.
– То нещасна істота, мастере Деві, – сказав Гем. – Ціле місто топче її ногами. Тиняється по вулицях... Кого люди цураються, того й земля не держить.
– Чи не її бачив я сьогодні ввечері, Геме, на піску, після зустрічі з вами?
– Вона йшла слідом за нами? – спитав Гем. – Мабуть, її, мастере Деві. Я тоді не помітив, що вона йде за нами, сер, аж доки вона не підійшла до Ем'лі й не прошепотіла: "Ем'лі. Ем'лі, заради Христа, змилосердься наді мною. Колись і я була така, як ти"; такі сумні слова, мастере Деві, моторошно було їх почути.
– Справді, Геме. А що ж відповіла Ем'лі?
– Ем'лі сказала: "Марто, це ти? Ох, Марто, невже це ти?" – бо ж вони довго працювали разом у містера Омера.
– Тепер я пригадую її! – скрикнув я, згадавши одну з двох дівчат, що побачив, уперше прийшовши туди. – Цілком добре пригадую її.
– Марта Ендел, – додав Гем. – Вона років на два-три старша за Ем'лі, але вчилась у школі разом з нею.
– Імені її я не чув ніколи, – зазначив я. – Та вибачте, що я перериваю вас.
– Та що ж, мастере Деві, – відповів Гем, – все майже сказано в цих словах: "Ем'лі, Ем'лі, заради Христа, змилосердься наді мною, колись і я була така, як ти". Вона хотіла поговорити з Ем'лі. Ем'лі не могла розмовляти з нею там, бо її дядько мав повернутися додому, а він не дозволив би – ні, мастере Деві, – урочисто заявив Гем. – Він не міг би, хоч який він добрий і м'якосердий, бачити їх разом, він не дозволив би за всі скарби моря.