Наступної хвилини він весело заспівав пісню містера Пеготті, і ми попрямували до Ярмута.
V. Старі місця, нові обличчя
Понад два тижні лишалися ми зі Стірфорсом у цій місцевості. Годі й казати, що ми багато часу були разом, але траплялося нам і розлучатися на кілька годин. Він був добрим моряком, чого не можна було сказати про мене, і коли він виходив у море з містером Пеготті, що було його улюбленою розвагою, то я здебільшого лишався на березі. Життя в будинку моєї няньки покладало на мене обов'язки, від яких він був вільний: знаючи, як багато доводиться їй ходити за містером Баркісом удень, я не хотів повертатися додому пізно вночі, а Стірфорс, проживаючи в готелі, залежав тільки від свого власного настрою. Тому я часто чув, що він бенкетував з рибалками в улюбленій таверні містера Пеготті "Добра згода", коли я вже давно лежав у ліжку; у місячні ночі він їздив на море, загорнувшись у рибальський плащ, і повертався тільки з ранковим припливом. Але це не дивувало мене, бо я знав, що його неспокійна натура і смілива душа радісно знаходили собі розвагу в грубій роботі і суворій погоді, та в усіх інших моряцьких справах, що були свіжими й новими для нього.
Була ще одна причина, через яку ми тоді розлучалися: мені, звичайно, цікаво було їздити до Блендерстона, відвідувати здавна знайомі місця, де минало моє дитинство. Природно, що Стірфорс, побувавши там один раз, не був зацікавлений їхати туди знову. Отже, разів три-чотири ми зранку, поснідавши, йшли в різні боки і зустрічалися тільки ввечері, за обідом. Я не знав, що робить він у цей час; доходили до мене чутки, що він став дуже популярним у цій місцевості і знаходив собі двадцять способів розважитись там, де інший не знайшов би жодного.
А щодо мене, то в самотніх своїх мандрівках пригадував я кожен крок на старому шляху, відшукував старі місця, і це ніколи не набридало мені. Я відшукував такі місця, що часто виникали в моїй пам'яті, і блукав там, де колись блукав думками. Могила під деревом, де лежали мої батьки – та могила, на яку я з таким дивним жалем поглядав, коли там лежав тільки мій батько, могила, над якою стояв я зажурений, коли вона розкрилась, щоб прийняти мою прекрасну матір і її немовля, ця могила, з якої вірна Пеготті зробила справжній сад, – на цілі години притягала мене до себе. Вона знаходилася трохи осторонь від алеї кладовища, у тихому кутку; походжаючи алеєю, я міг читати імена на камінні, а звуки церковного дзвона, який відбивав години, здавалися мені далеким знайомим голосом. Я багато міркував про життя: ким я був і ким маю стати, і що таке особливе я маю зробити. Мої кроки повторювали за моїми думками, але були такі певні, наче я йшов дорогою додому, щоб в тиші будувати повітряні замки поряд з мамою.
Багатьох змін зазнав мій старий дім. Зникли ветхі гнізда, що їх так давно залишили граки; віти дерев були обрізані, вони втратили свою колишню форму. Сад був занедбаний, половина вікон у будинку була зачинена. Жив там тільки якийсь нещасний чоловік-сновида та люди, що доглядали його. Він завжди сидів біля мого віконця, поглядаючи на кладовище, і цікаво було мені довідатися, чи не приходять у його хвору голову думки, які займали мене рожевими ранками, коли я в нічній сорочці виглядав з того самого віконця і дивився на овець, що спокійно паслися під промінням ранкового сонця.
Давні наші сусіди, містер і місіс Грейпер, поїхали до Південної Америки, а їхній будинок постарів, струмені дощу пройшли крізь дах, пописали брудними потьоками стіни. Містер Чілліп одружився вдруге – з високою, худорлявою, кирпатою жінкою; з'явилось у них немічне дитинча; голова немовлятка була занадто важка, слабкі очі немовби завжди виявляли здивування – навіщо народився на світ їхній власник?
З сумішшю смутку і задоволення блукав я по рідних місцях, аж доки сонце не вказувало мені, що час повертатись. Але приємно було пригадати знову ті місця, залишивши їх позаду себе. Обідаючи зі Стірфорсом біля палаючого вогню каміна, заходячи вночі до моєї гарненької кімнатки, перегортаючи аркуші книжки про крокодилів (вона завжди лежала там на маленькому столику), мрійливо пригадував я старі часи, радів, що маю такого друга, як Стірфорс, такого друга, як Пеготті, і таку заступницю втраченої матері, як моя прекрасна і добра двоюрідна бабуся.
Повертатися до Ярмута з цих моїх подорожей найкраще було поромом. Я виходив з порому на мілині, що відокремлювала місто від моря, і йшов найкоротшим шляхом до міста. Дорогою я завжди заходив до містера Пеготті. Здебільшого Стірфорс чекав на мене там, і ми йшли далі разом у морозному повітрі та тумані до мерехтливих вогнів міста.
Одного темного вечора, коли я прийшов пізніше, ніж зазвичай, – цього дня я востаннє відвідував Блендерстон (ми вже збиралися їхати додому) – я застав його самого у будинку містера Пеготті; замислено сидів він перед вогнем. Він так заглибився у свої думки, що зовсім не помітив мого наближення. Щоправда, він міг би не почути моїх кроків, якби був і не такий замріяний, бо пісок притишував стукіт черевиків, але навіть увійшовши, я не стурбував його. Я підійшов до нього близько і подивився – насупивши брови, блукав він думками десь далеко.
Він так підскочив, коли я поклав йому руку на плече, що я й сам підскочив.
– Ти напав на мене, – сказав він майже гнівно, – немов привид докору.
– Та треба ж було мені якось сповістити про своє прибуття, – відповів я. – Хіба я змусив тебе злетіти з зірок?
– Ні, – відказав він. – Ні.
– З чого ж ти злетів? – спитав я, сідаючи біля нього.
– Я споглядав химерні картини, що їх малює вогонь, – була його відповідь.
– Але чому ж ти не даєш мені глянути на них? – сказав я, бо він швидко кинув у камін велике поліно, і багряні іскри з ревом помчали в димар.
– Ти б їх все одно не побачив, – відказав він. – Ненавиджу я цей непевний час – ані день, ані ніч. А ти запізнився! Де ти був?
– Я прощався з місцем моїх звичайних прогулянок, – відповів я.
– А я сидів тут, – сказав Стірфорс, оглядаючи кімнату, – і думав, що всі ці люди, яких ми знайшли такими щасливими в ніч нашого приїзду сюди, могли б – якщо судити з теперішнього сумного настрою цього місця – розвіятися по світах, померти чи зазнати невідомо якого горя. Девіде, я так хотів би, бог свідок, щоб у мене протягом цих останніх двадцяти років був сумлінний батько!