Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Сторінка 103 з 290

Чарлз Діккенс

Одним подихом виголосивши цю промову, містер Пеготті схопив своїми величезними долонями обличчя племінниці, поцілував її не менше десятка разів, з гордістю і любов'ю поклав її голівку на свої широкі груди і з жіночною ніжністю погладив. Потім він відпустив її: вона втекла до кімнати, де колись я спав, а він оглянув нас, розпалений і захеканий від надзвичайної радості.

– Якщо ви, два джентльмени... дорослі вже тепер джентльмени, і такі джентльмени... – почав містер Пеготті.

– А й справді, справді! – загукав Гем. – Добре сказано! Справді! Мастере Деві, їй-бо, дорослі вже джентльмени – справді!

– Якщо ви, два джентльмени, дорослі вже джентльмени, – вів далі містер Пеготті, – не пробачите мені деяке схвилювання, коли зрозумієте, в чому річ, то я все ж таки проситиму пробачення. Ем'лі, люба моя!.. Вона знає, про що я збираюсь розповідати, – тут він знову не міг стримати веселощів, – і тому забралася геть звідси. Чи не будете ви такі ласкаві піти за нею, матінко, на якусь хвилину?

Місіс Геммідж кивнула головою і зникла.

– Якби це не був, – сказав містер Пеготті, сідаючи серед нас біля каміна, – найщасливіший вечір мого життя, то я був би себелюбною тварюкою... Більше нічого сказати не можу. Оця маленька, – Ем'лі, сер, – пошепки додав він Стірфорсові, – ота, що почервоніла, що оце втекла...

Стірфорс тільки кивнув головою, але зробив він це так виразно, з таким співчуттям до щастя містера Пеготті, що останньому здалося, ніби Стірфорс щось сказав йому.

– Справді, так, – мовив містер Пеготті, – то – вона, і така вона вже є. Дякую, сер.

Гем кілька разів кивнув мені головою, ніби погоджуючись із цими словами.

– Оця наша маленька Ем'лі, – вів далі містер Пеготті, – була в нашому будинку, я думаю (я людина не вчена, але така моя думка), була вона світлоокою радістю нашого дому. Вона – не моя дитина, у мене ніколи не було дітей; але більше не міг би я любити і свою рідну дитину. Ви мене розумієте? Не міг би!

– Цілком розумію, – сказав Стірфорс.

– Я був певний, що ви мене зрозумієте, сер, – сказав містер Пеготті, – і знову дякую вам. Мастер Деві, той може пригадати, якою вона була; а ви самі можете судити, яка вона є тепер; але ніхто з вас не може цілком зрозуміти, чим вона була, є і буде для мого люблячого серця. Я чоловік грубий, сер, грубий, як морський їжак, але, мабуть, тільки жінка могла б зрозуміти, чим є маленька Ем'лі для мене. Між нами кажучи, – він почав говорити ще тихше, – жінку, яка могла б це зрозуміти, звуть не місіс Геммідж, хоч у неї безліч чудових якостей.

Містер Пеготті знову обома руками скуйовдив волосся і продовжував, поклавши долоні на коліна.

– Є певний чоловік, що знав маленьку Ем'лі від тих часів, коли потонув її батько; він бачив її завжди – немовлям, малим дівчам, дівчиною. Не дуже гарний з лиця, о, ні, – казав містер Пеготті, – на мій зразок зроблений... грубий... наскрізь просолений зюйд-вестом... добре просолений... Але загалом – найчесніший парубок, серце в нього там, де слід бути.

Здалося мені, ніколи не бачив я, щоб Гем скалив зуби так, як при цих словах.

– І що ж робить оцей благословенний парубчина? – продовжував містер Пеготті, сяючи всім обличчям. – Він губить своє серце через нашу маленьку Ем'лі. Він ходить за нею, мов якийсь слуга, забуває свої справи, і через деякий час він мені пояснює, що трапилось. Я й сам хотів, бачте, щоб наша маленька Ем'лі добре вийшла заміж. Я хотів би бачити її, в усякому разі, під опікою чесного чоловіка, що мав би обороняти її. Не знаю, як довго я житиму, чи як скоро я помру, але знаю, що коли мене перекине якоїсь ночі дикий вітер у ярмутських водах, і востаннє побачу я міські вогні над хвилями, яких мені не подолати, то мені легше буде піти на дно, коли я зможу подумати: "Є там на березі чоловік, мов залізо, вірний моїй маленькій Ем'лі, поки той чоловік живе, ніяке лихо не торкнеться моєї Ем'лі".

Серйозно й просто містер Пеготті помахав правою рукою, ніби справді востаннє прощаючись з міськими вогнями, а потім, перезирнувшись із Гемом, почав знову:

– Гаразд! Я раджу йому поговорити з Ем'лі. Він уже досить великий, але він сором'язливіший, ніж маленький, і не наважується зробити це. Отже, я берусь поговорити. "Що? Він? – каже Ем'лі. – Він, якого я так добре знаю стільки років і так люблю? О дядю! Я ніколи не зможу вийти за нього. Він такий добрий хлопець!" Тут я поцілував і сказав їй тільки: "Люба моя, роби як знаєш, ти вільна, як пташка". А потім я повернувся до нього і сказав: "Хотів би я, щоб воно було так, але не виходить. Та будьте дружні одне з одним, як і раніше були, і кажу йому: стався до неї, як і раніше ставився, як і годиться чоловікові". А він сказав мені, потиснувши руку: "Так і робитиму". I по-чесному, мужньо тримався він так два роки, і вдома було в нас так, як заведено здавна.

Різні вирази змінювалися на обличчі містера Пеготті під час його оповіді. І ось знову повернулася переможна радість на його обличчя, коли він поклав одну руку мені на коліно, а другу – на коліно Стірфорсові і виголосив нам таку промову:

– I раптом, одного вечора – скажімо, сьогодні, – повертається маленька Ем'лі з роботи, а він із нею. Нема в цьому нічого особливого, скажете ви? Справді, бо він оберігає її, як брат, увечері і навіть удень, повсякчасно. Але оцей чортів парубок тримає її за руку і гукає мені весело: "Дивіться! Це моя майбутня маленька дружина!" А вона каже, наполовину сміливо і наполовину соромлячись, і сміючись, і плачучи водночас: "Так, дядю! Якщо ви дозволите"... Якщо я дозволю! – скрикнув Містер Пеготті і від захоплення зробив коло головою. – Боже мій, а що ж мені ще робити?.. "Якщо ви дозволите, то я тепер краще розумію речі, добре подумала про це і спробую бути йому хорошою дружиною, бо він милий, любий хлопець". А тоді місіс Геммідж заплескала в долоні, мов у театрі, а тут і ви ввійшли. Ось воно! Нема чого приховувати! Ви ввійшли, щойно все це відбулось, і оцей чоловік одружиться з нею, щойно закінчить вона навчання.

Гем аж похитнувся під ударом, яким містер Пеготті виявив свою нестримну веселість, довіру і дружбу; але відчуваючи, що мусить щось сказати нам, він мовив, запинаючись і переборюючи природну соромливість: