У кімнату ввійшли дві людини: одна вже мертва, що не хотіла визнавати своєї смерти, а друга — жива, але мертва що-до всього, що діялось навколо.
Покій, куди еони ввійшли, був темний, але жінка з інстинктом первісного звіря прямувала до каміну, а чоловік спинився кроків за Десять од дверей, як звичайно, весь поринувши у мрії. У каміні повно було всілякого сміття: недокурки, — він багато палив, — шматочки пописаного паперу, — всі ті покидьки, що можуть назбиратися у таких людей, як Вілсони. Отож усякого палива в каміні було багато, а вечір був холодний, осінній.
Жінка, намацавши поночі сірники, всю ту купу запалила.
Ця картина завжди стоятиме мені в спогадах (ось і тепер її бачу): гола кімната, а серед неї чоловік, сліпий, невидющий, і жінка навколюшках... розпалює вогонь, щоб в-останнє надати трохи краси оселі. Застрибали маленькі полум'ячка. По стіні полізли й затанцювали світляні плями. А десь у глибокому колодязі темряви! — чоловік, що, в думки свої поринувши, стоїть непричетний до всього, що діється навколо.
Вся купа паперів спалахнула і на мить залила покій ясним світлом, але жінка коло каміну стояла там, де світло не сягало.
Вона зблідла і, заточившись, крізь ясну смугу, мов по сцені освітленій, тихо й лагідно пішла до нього. Чи мала йому щось сказати? Ніхто ніколи за це не дізнається. Вона й слова не встигла вимовити.
Дійшовши до нього, впала і вмерла коло нього. У ту саму мить згасло й полум'я. Якщо вона й боролась із смертю, то боролася мовчки. Жодним звуком не прохопилася. Впавши, вона загородила йому дорогу до дверей, які виходили на сходи, на вулицю.
І ось тоді Вілсон повів себе по звірячому, — инакше я цього не можу назвати.
Погас вогонь, і погасло життя коханої жінки.
Там він стояв, вдивляючись у порожнечу, і думки його, хто знає, може теж були порожні.
Простояв він з хвилину, а може й п'ять, і десять. Перед тим, як знайти оту жінку, він увесь потонув у глибокому морі питань і сумнівів. Поки не знайшов її, нічим не виявляв себе світові. Мандрував з місця на місце, вдивляючись у обличчя людські, дивуючися з людей, бажаючи ближче до них приступитися і не знаючи, як це зробити. Жінці пощастило на деякий час винести йото на поверхню життьового моря, і він плив з нею по тому морю, у сяйві блакити й сонця. Тепле тіло жіноче, у коханні йому подароване, було йому човном, у якому летів він по морю; човна потрощило, і ось він знов поринає на дно.
Він не знгав, що таке лихо скоїлось, або певніше: і знав, і не знав.
Був він поет, і може в цю саме мить нова поема виникла в його душі,
З хвилинну постоявши, він відчув, що треба йому зробити якийсь рух, що треба — якщо можливо — врятуватися від якоїсь небезпеки, що на нього насувається.
Його потягло до дверей, сходами надвір, на вулицю — але дорогу загородив труп жінки.
Для людських вух жахливо почути, що він зробив, — здавалося воно надто жорстоким. Він зробив із мертвим тілом, як з поваленим деревом, на яке нахопився поночі в лісі: спочатку спробував зсунути його ногою набік, а не здолавши, просто переступив через нього.
Наступив просто на жінчину руку. Пляма від закаблука так і залишилася на тій руці.
Він спіткнувся, але враз випростався й хисткими сходами зійшов униз, вийшов на вулицю.
Ніч прояснилася. Похолоднішало, і вітер розігнав туман. Байдужо й спокійно пройшов він кілька кварталів. Ішов так спокійно, як ти, читачу, йшов-би після доброї вечері з приятелем.
Він, — безперечний факт, — зайшов навіть до крамниці купити собі коробку цигарок. Закуривши, з хвилину постояв, прислухаючись до розмови двох балакунів. А тоді пішов, покурюючи й певне обмірковуючи якусь поему. Зайшов до кіно.
Це, мабуть, його струснуло. Він теж, немов той старий камін, був набитий старими думками, уривками ненаписаних поем — бо-зна яким мотлохом! Частенько заходив він уночі до театру, де працювала жінка, щоб з нею разом вертатись додому, а тепер люди виходили з маленького кіно. Вони щойно бачили фільм "Світло землі".
Вілсон ішов серед густого натовпу, загубився в тому натовпі, покурюючи цигарку, і тоді зняв капелюха, боязко озирнувся навколо і раптом гучним голосом закричав.
Отож він стояв тамі, кричав і голосно намагався розказати про все, що трапилося, з непевним виглядом людини, що хоче пригадати собі якийсь сон. Побігши далі вулицею, він потім знову спинився і знов почав оповідати. Це, з короткими зупинками, повторювалось кілька разів. Добігши до самого дому, він хисткими сходами зійшов нагору, де лежала жінка; юрба цікавих ішла за ним, — тоді саме з'явився полісмен і заарештуваїв його.
Спочатку він здавався схвильованим, а потому заспокоївся. Навіть реготався, моли оборонець хотів його видати за божевільного.
Як я вже сказав, поведінка його на суді всіх нас збентежила; здавалося, що його зовсім не цікавить ні вбивство, ні власна майбутня доля. Коли той, що стріляв, признався до свого злочину, Вілсон ніби й ніякої ворожнечі до нього не виявив. Він наче-б-то шукав чогось, що не має ніякого звязку з подією.
Перед тим, як жінку знайти, блукав він по світах, все глибше й глибше закопуючись у глибокі колодязі, що за них він згадує у своїх віршах, все вище й вище будуючи мур, що відділяв його від инших.
Знав, що робив, але спинитися не міг. Ось через що він говорив без утаву, звертаючись до людей. Чоловік цей, виринувши з моря сумнівів, схопився за руку жінки. За неї тримаючись, деякий час плавав по життьовій поверхні, а тепер, самотним себе відчувши, знов у те море поринув.
Він говорив і говорив, спиняючи людей на вулицях, заходячи в їхні хати, — не вгаваючи говорив. І це, я гадаю, було тільки розпачливе зусилля не поринути знов на дно морське — боротьба тонущої людини.
Як не як, а я розповів вам історію цієї людини — мусів її розповісти. Була в неї якась влада над людьми, і мене теж підкорила вона тій владі, як підкорила була канзаську жінку й горбату дівчину, що навколюшках стояла під дверима, заглядаючи у замкову включину.
Після смерти жінчиної ми вживали всіх заходів, щоб витягти
Вілсона з моря сумнівів та закляклости, де він усе глибше й глибше поринав — але марно.