— Все зрозуміло. Ви хочете сказати, що все було б зовсім по-іншому, якби я був на десять років старший і на п'ятнадцять дюймів вищий, але ж оцінювати людину за зростом безглуздо.
— Проте всі оцінюють саме так.
— А я не належу до всіх,— заперечив він.
— Я розумію, це виглядає по-дурному,— сказала Енн Тейлор.— Якщо ти відчуваєш себе дорослим і знаєш, що нічого поганого не вчинив, тобі немає чого соромитись, Бобе, запам'ятай це. Ти був добрим і чесним, і, сподіваюся, я також.
— Ви також,— погодився він.
— Коли-небудь, в ідеальному суспільстві, Бобе, люди, можливо, судитимуть про зрілість людського розуму настільки справедливо, що вони скажуть: "О, це вже мужчина, хоч його тілу лише тринадцять; завдяки якійсь щасливій випадковості — це вже чоловік, наділений дорослим почуттям відповідальності, почуттям обов'язку і власним поглядом на життя". Але до того дня, Бобе, нам доведеться судити про вік і зріст, як заведено в цьому світі.
— Мені це не подобається,— сказав він.
— Можливо, це не подобається й мені, але невже ти хочеш стати ще нещасливішим, ніж тепер? Невже ти хочеш, щоб ми обоє були нещасні? А саме цим усе й скінчиться. Тут ми просто нічого не вдіємо — навіть говорити про це не варто.
— Еге.
— Але принаймні ми добре знаємо одне одного, і наші взаємини були відвертими й чесними, і в них не було нічого поганого, зрештою, про таке ми ніколи й не думали, бо це неможливо, хіба не так?
— Так, я розумію. Але вдіяти із собою нічого не можу.
— Тепер ми повинні вирішити, як нам бути далі,— сказала вона.— Зараз тільки ми двоє знаємо про це. Згодом можуть довідатися й інші. Я спробую добитися, щоб мене перевели до іншої школи...
— Не треба.
— То, може, перевести тебе?
— Вам не доведеться робити цього,— сказав він.
— Чому?
— Бо ми переїжджаємо. Мої батьки і я будемо жити в Медісоні. Наступного тижня ми вже переселяємось.
— Це якось стосується нас?
— Ні, ні, все гаразд. Просто батько дістав там нову роботу. Це за п'ятдесят миль звідси. Чи можна буде бачитися з вами, коли я приїжджатиму сюди?
— Ти думаєш, так буде добре?
— Ні, не думаю.
Вони ще трохи посиділи в порожньому класі.
— Коли ж усе це почалося? — безпорадно запитав він.
— Не знаю,— відповіла вона.— Ніхто цього ніколи не знає. Минають тисячоліття, а люди про це нічого не знають, і думаю, що ніколи й не знатимуть. Чоловік і жінка або люблять одне одного, або ні, і часом кохання виникає там, де це, здавалося б, неможливо. Я не можу розібратися в собі, і ти, певно, в собі також.
— Мабуть, я краще піду додому,— сказав він.
— Але ж ти не гніваєшся на мене, правда?
— О боже, звичайно, ні. Я ніколи не зміг би сердитися на вас.
— Я хочу сказати тобі ще одне. Запам'ятай: у житті завжди буде щось інше. Інакше ми не змогли б жити. Тобі зараз погано, мені також. Але одного дня інше почуття заповнить твоє серце. Ти віриш?
— Хотілося б.
— Але ж це правда.
— Якби тільки...— не докінчив він.
— Якби тільки що?
— Якби тільки ви почекали мене,— випалив він.
— Десять років?
— Мені було б тоді двадцять чотири.
— А мені — тридцять чотири і, можливо, я стану зовсім іншою людиною. Ні, не думаю, що таке можливе.
— То ви не хочете, щоб так сталося? — скрикнув він.
— Хотіла б,— стиха мовила вона.— Це безглуздя, і цього ніколи не буде, але я всім серцем хотіла б цього.
Вони ще довго сиділи.
— Я вас не забуду ніколи,— сказав він.
— Мені дуже приємно це чути, але в житті так не буває. Ти забудеш.
— Ні, не забуду. Я знайду спосіб ніколи не забувати вас,— запевнив він.
Вона підвелась і пішла витерти дошки.
— Я допоможу вам,— підхопився він.
— Ні, не треба,— поквапно заперечила вона.— А зараз іди. Іди додому й більше не лишайся після уроків. Я доручу витирати дошки Хелін Стівенс.
Боб вийшов зі школи і вже знадвору, обернувшись, востаннє побачив міс Енн Тейлор. Вона стояла біля дошки і, повільно водячи рукою вгору-вниз, витирала написані крейдою слова.
Наступного тижня Боб виїхав з міста, і шістнадцять років про нього нічого не було чути. Хоча він жив усього за п'ятдесят миль звідти, він ніколи не приїжджав до Грінтауна. Але якось навесні, коли йому було вже під тридцять, їдучи з дружиною до Чікаго, він зупинився в Грінтауні на один день.
Залишивши дружину в готелі, Боб довго ходив по місту і нарешті спитав про міс Енн Тейлор, але спершу ніхто не міг нічого йому сказати, аж поки хтось пригадав:
— А, пам'ятаю — ота мила вчителька. Вона померла в тисяча дев'ятсот тридцять шостому році, невдовзі по тому, як ти виїхав. Чи вийшла вона заміж? Ні, наскільки я пам'ятаю, вона ніколи не була одружена.
Боб пішов на кладовище і знайшов її могилу. На надгробку було викарбувано:
ЕНН ТЕЙЛОР
Народилася 1910
Померла 1936
І він подумав: "Двадцять шість років. Ну ось, тепер я на три роки старший за вас, міс Тейлор".
Трохи згодом жителі Грінтауна бачили, як Бобова дружина, шукаючи чоловіка, ішла в затінку дубів і в'язів, і всі повертали голови, дивлячись їй услід, бо коли вона йшла, яскраві відблиски мерехтіли на її обличчі. Її поява справляла таке саме враження, як у холодну зиму стиглий літній персик, а спекотного червневого ранку — склянка холодного молока. І то був один із тих рідкісних днів, коли погода ставала така тиха, мов кленовий листочок на легенькому вітерці, один із тих днів, який мав би бути названий у календарі ім'ям дружини Роберта Сполдінга.