— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди.
Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.
— І Сучий син теж?
— Хто-хто?
— Олівер Берретт III.
— Ет, він гарний чолов'яга. От побачиш — він тобі сподобається.
— Звідки ти знаєш?
— Він усім подобається.
— Чого ж ти котиш на нього бочки?
— Саме через те, що він усім подобається.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні ("Так заведено, Оллі"), а по-друге, — куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.
Отож я робив усе, "як заведено", тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.
— Ой, яка вулиця,— сказала Дженні.— Жодного будинку, самі дерева!
— Будинки стоять за деревами.
Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби. Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж помітив це й натис на гальма.
— Де ми? — спитала Дженні.
— Та вже там, де не треба,— процідив я.
Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там було, але, в'їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса — відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші — назвімо їх скромно — будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.
— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні.
— В чім річ, Джен?
— Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.
Я загальмував. Вона сиділа, вп'явшись пальцями в край сидіння.
— Я всяке собі уявляла, але не таке.
— Не таке — що?
— Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.
Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.
— Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.
— Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп[13].
Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.
— Тікаймо, Олівере! — сказала вона.
— Ні! Лишаймося і приймаймо бій,— відповів я.
Гадаєте, ми жартували?
Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.
— Ах, мастер Олівер! — привітала мене вона.
Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой "титул" і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.
Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берреттів— серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як Берретт Вінтроп, Річард Берретт С'юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення Берретта у своїх анкетних даних!
— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
— Ет, все це пусте,— відповів я.
— Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,— сказала вона.
— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі — це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
— Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
— А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
— Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...